№12 Грудень 2020 року → У вільний час

Хобі: «Щоб світити комусь, треба світитись самому»

Євгеній Компанець

«Подзвони Святому Миколаю» — з такою назвою 19 грудня відбувся благодійний проєкт, який організувала психолог Світлана Ройз та корпорація «Біосфера» (про всіх причетних можна прочитати на сторінці психологині). Його суть — дати можливість дітям повірити в диво і поговорити зі справжнім Миколаєм. За тиждень до дня проведення акції волонтерів, які повинні були представлятися Миколаями, нараховувалося тільки дванадцять, і цього було замало. Через одне оголошення в мережі відгукнулось багато добровольців і в акції взяли участь уже п’ятдесят Миколаїв.

У День Святого Миколая виявилось, що додзвонитись змогли не всі і далеко не з першого разу. Дітям Миколай записав відеозвернення і листа написав — усе, щоб малеча не розчарувалась у святі. Особисто моя малеча була в захваті від однієї ідеї, що Миколаю можна подзвонити. Але розчулені відгуки тих, хто поговорив з Миколаєм вартують того, щоб читати коментарі у соцмережах.

Як виявилось, серед Миколаїв був і Євгеній Компанець, представник ППФ «Пахаренко і Партнери». Оскільки вся акція проходила у вільний час юриста, то ми вирішили, що саме його розповідь має бути тут.

«Усе просто: я побачив оголошення «Давайте зробимо дітям свято до Дня Святого Миколая» і без вагань вирішив взяти участь.

Волонтери отримали телефони з картками, планувалось, що з 12­ї дня і до 17­ї години вечора 19 грудня ми будемо спілкуватися з дітьми. З нами завчасно провели тренінг: що ми на словах маємо подарувати дітям багато добра, але, думаю, що кожен уже виходив з власного досвіду.

Кожен із Миколаїв визначив години, в які він прийматиме дзвінки: достатньо було ввімкнути номер і з лінії 8­800 приходив дзвінок. У мене була вільна субота, я займався науковою працею, проте о 12:30 побачив у нашій групі в Telegram, що лінії перевантажені і включився в роботу Миколаєм аж до 18­ї години вечора. Я не встигав покласти телефон на стіл, як отримував наступний дзвінок. Мої рідні 11 разів телефонували і не змогли пробитись.

Ми дали дітям надію і відчуття свята, діти повірили в диво — і це головне.

Мені телефонували діти від двох до тринадцяти років з усієї України — від Сяну до Дону, від Полісся і до Одеси. Зазвичай ми запитували: скільки років, де навчаєшся, з якого міста, чи приніс мій помічник подарунок (якщо приніс, то який, чи те, що замовила дитина), чим захоплюєшся, як рідні і батьки, які плани на Новий рік, щоб ти бажав від Діда Мороза — маю йому передати листа. Комусь я загадував загадки, комусь — відгадки. У когось запитував, сива в мене борода чи чорна, якого кольору шапка, чи є сніг у вас зараз? Рекомендував подивитись мультфільм «Секретна служба Санта­Клауса» — я вражений сам, наскільки схоже виявилось.

Хтось із дітей відповідав розлого, хтось тільки «так» і «ні», хтось соромився і за нього батьки відповідали, проте діти були щирими.

Зазвичай діти були задоволені подарунками, хоча один хлопчик узагалі сказав, що у нього всього багато і достатньо, тож подарунків він не замовляв і не отримав, і він через це не сумує.

Багато хто з дітей дійсно просили здоров’я та миру Україні.

Спілкувався із дідусем, бо онуки дзвонили­дзвонили і втомились, а потім узагалі засоромились і поховались. Одна старша леді додзвонилась і досить нахабно вимагала подарунок за це. Я сказав, що вона була нечемна минулого року, отже, ніяких подарунків.

Мені не телефонували діти зі справді важкими обставинами у житті, але колеги Миколаї розповідали, що так, були дітки, вони нічого собі не просили, тільки здоров’я важкохворим батькам.

Мене ця акція надихнула і думаю, ще буде надихати, бо заряд позитиву величезний — не на день і не на рік. Бути причетним до творення добра, бачити, як діти вірять у диво — важко переоцінити такий досвід.

Є такі слова: «Для того, щоб світити комусь, треба світитись самому» — я зовсім не шкодую, що відклав усе в вихідний день, став Миколаєм і дарував радість».