Бізнес: Коронні обмеження

Євген ПІДЛІСНИЙ

Світова епідемія спричинила численні законодавчі обмеження прав та свобод громадян

Епідемія COVID­19 призвела до посилення державного контролю за різними сферами життя людей і, відповідно, законодавчою легалізацією таких заходів. З одного боку, законодавчі заходи, що порушують права та свободи громадян, спрямовані на порятунок життя та здоров’я і мають тимчасовий характер, проте є чималі ризики використання таких обмежень для власних цілей наділеними владними повноваженнями особами під прикриттям благородних цілей. Визначити ж чіткі межі між необхідними заходами та їх адекватною мірою з одного боку і зловживаннями з іншого не завжди можливо. Та й ці межі у різних країнах та регіонах проходять зовсім по­різному — з урахуванням місцевих правових традицій, менталітету мешканців та соціальної прийнятності чи неприйнятності конкретних заходів. Так, якщо у В’єтнамі чи Китаї відкрите розповсюдження персональних даних осіб, заражених коронавірусом, та їх найближчого оточення (включно з адресами та місцями роботи), не сприймається суспільством як порушення приватності і як привід для звернення до судових інстанцій самих осіб, щодо яких такі дані розголошені, то на Заході такі дії мали б наслідком численні судові позови та компенсації. Причому і у В’єтнамі, і в Китаї такі заходи виявилися ефективними та сприяли недопущенню поширення інфекції, а тому з розумінням сприймаються переважною більшістю громадян. Та й розуміння приватності в цих країнах зовсім інше, ніж у західному світі.

Схожі заходи були застосовані і в Чорногорії: уряд, сподіваючись на допомогу громадян у стеженні за самоізольованими особами, на своєму офіційному сайті публікував імена та адреси громадян, які перебувають на карантині. Правозахисники ж звертають увагу на те, що відкриті особисті дані роблять їх власників вразливими, і вони можуть відчувати на собі негативні наслідки як у приватному та сімейному житті, стосунках із сусідами, так і у професійній діяльності.

 

Технології проти приватності

Уряди багатьох країн запровадили та посилили масовий нагляд як за потенційними розповсюджувачами хвороби, так і за дотриманням встановлених обмежень на час карантину за допомогою доступних їм технлологій. У цьому плані особ­ливо виділяється Китай, де навіть встановлювалися системи відео­спостереження біля дверей осіб, які перебувають в ізоляції. А в окремих випадках вільні громадяни навіть були змушені носити браслети, які взаємодіють з додатком у смартфоні, що відстежує перебування особи та фіксує можливі порушення карантину. У країнах менш технологічно розвинених застосовані технології теж були простішими: так, в аеропортах та на залізничних станціях Індії прибулим з найбільш небезпечних районів наносили на руки незмивні чорнила з датою, до якої особа повинна залишатися на карантині. Відповідний захід в Індії застосовується давно: так, на виборах чорнилом помічають один із пальців тих, хто проголосував, щоб уникнути голосування більше одного разу.

Міжнародна організація Human Rights Watch визнала програми відстеження місцезнаходження людей, які використовуються для протидії розповсюдження коронавірусу і відповідне законодавство такими, що становлять ризик для прав людини. На думку правозахисників, користь від таких програм сумнівна і неоднозначна, проте, маючи легкий доступ до геолокації конкретного користувача та інформації про його оточення, можна здійснювати надмірне стеження за ним і, відповідно, це може загрожувати особистій приватності.

До мобільних додатків правозахисниками висуваються вимоги дотримання конфіденційності як щодо дизайну, так і щодо вбудованих систем захисту персональних даних. Вони повинні передбачати отримання згоди власника персональних даних, його анонімність, децентралізацію даних та обмеження їх використання у часі з подальшим видаленням. Такі додатки використовуються, зокрема, в європейських країнах, а органи охорони здоров’я отримують доступ до розширеної інформації з додатку лише тоді, коли в його користувача діагностовано коронавірус і така інформація використовується для зв’язку з іншими користувачами додатків, які були поруч з інфікованим. Багато країн декларували добровільність встановлення та використання таких додатків, проте на практиці у багатьох випадках реєстрація інфікованих та переміщених під карантин стала обов’язковою. У Вірменії уряд дозволив операторам мобільного зв’язку та медикам надавати органам влади персональні дані, місцезнаходження та контакти громадян.

Уряди таких європейських країн, як Естонія, Австрія та Швейцарія, заявили про можливість використання лише децентралізованого підходу для відстеження, який не порушуватиме права на конфіденційність та забезпечуватиме збереження персональних даних на телефоні власника. Про недопущення побічних наслідків використання цифрових технологій відстеження контактів та надання достатніх гарантій для попередження відповідних ризиків закликає і голова Комітету Конвенції Ради Європи про захист персональних даних (Конвенція 108). Ця Конвенція, прийнята у 1981 році Радою Європи, є першим міжнародним договором, що стосується права фізичних осіб на захист персональних даних. На сьогодні 55 країн ратифікували Конвенцію 108, а окремі держави використовують її при розробці законодавства щодо захисту персональних даних.

 

Свобода пересування

Одна з найбільш постраждалих свобод внаслідок коронавірусу — свобода вільного пересування. У багатьох країнах більшість громадян змушені були залишатися вдома, масово вводилися суттєві обмеження на відвідування іноземцями, які у багатьох країнах діють і сьогодні. Навіть якщо брати країни, панування демократичних цінностей в яких викликає мало сумнівів, обмеження на вільне пересування визнавалися законними. Причому для цього часто не доводилося приймати нові нормативно­правові акти, достатньо було вже існуючих. Так, конституційні акти Канади допускають обмеження деяких свобод, коли йдеться про здоров’я та безпеку громадян, коли таке обмеження може бути більшим суспільним благом і вимагає порушення деяких особистих прав. Згідно з Конституцією Канади, право на свободу пересування не є абсолютним і може бути обмежене, коли це необхідно для здоров’я населення. Канадські правники згадали прецедент, що мав місце у провінції Онтаріо у 2002 році, у справі «Басрур проти Дікіна». Пан Дікін страждав на туберкульоз, проте не погодився на лікування та попросив захисту на підставі Хартії прав та свобод, яка є конституційним актом. Суд погодився з позивачем, що його права, передбачені Хартією, справді були порушені. Проте визнав такі порушення виправданими. Відповідно, суд підтримав продовження періоду примусового утримання пана Дікіна у медичному закладі та подальшого лікування, бо це необхідно для охорони здоров’я населення та запобігання розповсюдженню туберкульозу.

Попри те, що в українській Конституції передбачено, що право на свободу пересування може бути обмежене лише через введення надзвичайного чи воєнного стану, таке обмеження можна вважати розумним та адекватним, зважаючи на необхідність забезпечення безпеки суспільства та виконання обов’язку перед суспільством, вважає партнер АО «Брати Попко та Партнери» Євген Попко. «Однак більше, ніж обмеження персональної свободи пересування, спільноту схвилювала велика кількість обмежень щодо діяльності бізнесу, який безпосередньо залежить від відвідуваності або інших складових, обмежених на час карантину. При цьому часові рамки та перспективи відновлення звичного режиму роботи, які б допомогли якимось чином спланувати подальший розвиток, тривалий час залишаються під питанням, а зважаючи на те, що умов для допомоги таким бізнесам майже немає, співмірність таких заходів ставиться під ще більший сумнів», — додає Євген Попко.

 

Права підприємців

Криза, спричинена коронавірусом, мала наслідком величезну кількість порушень прав громадян на працю та здійснення підприємницької діяльності і, відповідно, забезпечення себе та своїх родин. Євген Попко говорить, що з моменту введення карантину з’явилося чимало питань, пов’язаних з особливостями договірних відносин та їх врегулюванням: «У нашій практиці одразу декілька справ були пов’язані з призупиненням роботи ТЦ і ТРЦ, а відповідно і всіх торгових точок на їх території. Звичайно, це призвело до того, що всі звернулися до укладених договорів оренди. У них зазвичай передбачено, що у разі настання форс­мажорної ситуації, така ситуація має бути підтверджена довідкою ТПП. Тоді виникло питання: чи є карантин форс­мажором»? Як зазначив Євген Попко, ті, хто продовжував свою діяльність, наприклад онлайн­магазини, не могли посилатися на карантин, адже він не вплинув (або вплинув не кардинально) на роботу бізнесу. Щодо всіх інших ситуацій, то з ТПП все працює так, що необхідно звертатися case by case з кожним окремим договором, щоб отримати висновок, чи вважається карантин форс­мажором для даної конкретної ситуації. Зважаючи на велику кількість запитів та новизну обставин, не дивним був високий рівень навантаження на ТПП. Саме тому більш оперативним та зручним засобом вирішення питань, що виникли, стало врегулювання через опрацювання та розробку додаткових угод, які були б прийнятними для обох сторін. Так, у додаткових угодах можна було узгодити новий формат виплати платежів (зокрема, звільнення орендаря від сплати основної орендної плати та, можливо, маркетингових платежів на час дії обмежень, які унеможливлюють здійснення орендарем своєї діяльності), взаємодії орендаря та орендодавця, нові строки тощо.

Схожі проблеми та неможливість належно виконувати договірні умови постали перед підприємцями і в інших країнах.

Старший партнер АК «Кравець і Партнери» Ростислав Кравець говорить, що його юридична компанія подала позов щодо відшкодування їй шкоди, завданої карантинними обмеженнями. «Вважаю, що з огляду на протиправність введення таких обмежень, шанси на позитивне рішення є дуже великі, незважаючи на політичний підтекст такої справи», — говорить пан Кравець. Дуже ймовірно, що таким самим шляхом піде чимало інших українських компаній, чиї інтереси постраждали внаслідок обмежувальних заходів.

 

Репресії чи боротьба?

Правозахисники, зокрема Am­nesty International, окремі заходи з боротьби із коронавірусом кваліфікують як репресивні і такі, що порушують права людини. Йдеться про такі заходи, як побиття правоохоронцями громадян за відсутність у них масок чи недотримання карантину, або ж блокування дверей у багатоквартирних будинках. Окремі проблеми пов’язані з тим, що під час карантину люди змушені були залишатися на тривалий час разом в одному приміщенні, при тому, що далеко не для кожного дім є фортецею. Найбільш уразливі у цьому контексті — жінки та діти, які страждають від домашнього насильства. Погіршилася ситуація з доступом до таких базових благ, як вода, харчування, засоби особистої гігієни та хоча б елементарні медикаменти у внутрішньо переміщених осіб. Усе це ще більше ускладнюється неможливістю отримати належну правову допомогу, зокрема з огляду на суттєві труднощі правозахисників у доступі до потерпілих, у тому числі на особ­ливості законодавчого характеру. Під загрозою виявилися і права на медичну допомогу, оскільки пріоритет у наданні лікарських послуг отримали потерпілі від коронавірусу порівняно з багатьма іншими хворими. І хоча окремі країни, як, наприклад, Тайланд та Камбоджа, запровадили безкоштовні тестування та суттєві пільги на лікування від коронавірусу, проте з огляду на реальний розвиток медичної сфери фактичне надання таких послуг обмежене.

Ростислав КРАВЕЦЬ, старший партнер АК «Кравець і Партнери»

На мій погляд, практично всі основоположні конституційні права громадян законодавчими обмеженнями, обумовленими епідемією коронавірусу, порушуються. Зокрема, право на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканність, свободу пересування, право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, право на підприємницьку діяльність, право на працю, право на соціальний захист, право на охорону здоров’я, медичну допомогу, право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, право на освіту. На час карантину навіть право на професійну правничу допомогу було обмежене, позаяк адвокатам було заборонено працювати.

Варто звернути увагу, що, як зазначив у своєму рішенні від 28 серпня 2020 року №10­р/2020 Конституційний Суд України, «згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Конституційний Суд України наголошує, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом — актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України».

У цьому висновку я повністю підтримую Конституційний Суд України. Такі обмеження себе не виправдали та фактично завдали шкоди як громадянам, так і економіці країни в цілому.

Євген ПОПКО, партнер АО «Брати Попко та Партнери»

Обмеження та зміни, що вносилися до законодавства, починаючи з березня, у зв’язку з поширенням коронавірусу, отримували різну реакцію спільноти. Вжиті заходи сприймалися кардинально по­різному, їх називали як «неконституційними», так і «виправданими та необхідними». Звичайно, виважена оцінка обставин та адекватне сприйняття нових реалій у час пандемії є конче важливим, тому в першу чергу при будь­якому аналізі варто утримуватися від крайнощів.

Очевидним видається те, що введення карантинного режиму та відповідних норм для його дотримання стало на заваді повноцінній реалізації деяких прав фізичних та юридичних осіб. При цьому міжнародні та конституційні норми передбачають, що заходи, які вживаються для забезпечення права людини на життя та здоров’я, мають бути розумними, необхідними та співмірними. Карантинні норми та певне обмеження свободи пересування з метою дотримання карантину видаються такими, що відповідають такій вимозі. Повноваженнями впроваджувати такі заходи володіє Кабінет Міністрів України, що передбачено Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» та Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Якщо аналізувати складність ситуації, в якій опинився бізнес, окремо треба згадати про сферу івент­індустрії та культурні заходи, сама можливість проведення яких знаходяться під постійною загрозою скасування.

Звичайно, в умовах високого рівня захворюваності деякі обмеження видаються логічними та необхідними, але при цьому, акції на кшталт #стопкультурнийкарантин вимагають не скасування запобіжних заходів, а надання більш чіткого розуміння, інформування та забезпечення більш високого рівня державної підтримки для різних індустрій. Таким чином, на жаль, єдиного висновку та механізму дій у ситуації, що склалася, немає. Єдиним правильним шляхом є аналіз кожного випадку окремо із забезпеченням найбільш стійкого балансу між епідеміологічною безпекою та дотриманням усіх інших прав та свобод з огляду також на економічні чинники. У свою чергу, правова система у такий час має продемонструвати свою гнучкість та ефективність, функціонуючи в умовах, з якими сучасний світ ще не стикався.