Тема: Канал кодифікування

Верховна Рада України на 2020 рік має масштабні плани щодо оновлення старих та створення нових кодексів. Зокрема, під зміни можуть підпасти Цивільний, Кримінальний та Житловий кодекси. Ще шість нових кодексів можуть з’явитися на додаток до вже існуючих. Тож в юридичній спільноті не вщухають розмови про те, наскільки вони відповідають потребам та реаліям часу, якими їм бути, на які зміни варто очікувати юрфірмам та на що сподіватися клієнтам. Про це ми й дізналися у наших експертів

Кодекси, що незабаром зазнають реформування (цивільний, кримінальний, житловий). Які основні проблеми, з якими ви зіштовхнулись на практиці, є у вас наразі? На які зміни варто очікувати?

Вадим КІЗЛЕНКО, радник, адвокат, арбітражний керуючий ЮФ «Ілляшев та Партнери»

Україна займає одне з останніх місць у рейтингу Doing Business за показником вирішення питань неплатоспроможності (банкрутства). Зміни до законодавства у сфері банкрутства є необхідними.

Кодекс України з процедур банкрутства (КУзПБ) містить багато прогресивних норм, які мають підвищити ефективність процедур: збільшити відсоток погашених вимог кредиторів за результатами банкрутства та скоротити тривалість справ про банкрутство (обов’язкова участь арбітражного керуючого в усіх категоріях справ, розкриття ним інформації про фінансовий стан боржника та хід провадження у справі про банкрутство на спеціалізованій сторінці вебсайту державного органу з питань банкрутства, продаж майна боржника винятково через електрон­ні аукціони).

За КУзПБ всі без винятку процедури банкрутства відбуваються за участю арбітражного керуючого. З метою нівелювання ризиків заангажованості арбітражного керуючого його кандидатура визначається судом за допомогою Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), яка на цей час не працює, і коли запрацює — невідомо. Отже, наразі всі призначення арбітражних керуючих у справах про банкрутство за допомогою «старої» автоматизованої системи суперечать встановленому КУзПБ порядку.

Для порушення справи про банкрутство не потрібно ні рішення суду, ні постанови державного виконавця, немає й мінімального порогу заборгованості. Відсутність чітких нормативно визначених критеріїв для порушення справи про банкрутство, на моє переконання, дисциплінує боржників, оскільки тепер невиконання навіть незначних зобов’язань може завести їх у банкрутство. До порушення провадження у справі про банкрутство в підготовчому засіданні суд має встановити наявність у боржника ознак неплатоспроможності, відсутність спору про право між боржником та ініціюючим кредитором. Щодо неплатоспроможності, то КУзПБ містить нормативне визначення цього поняття.

А от нормативного визначення поняття «спір про право» немає. На мою думку, спору про право між боржником і кредитором немає лише тоді, коли обидва в судовому засіданні погоджуються з його наявністю і розміром. Тобто, коли боржник заперечує існування боргу або його розміру, навіть якщо борг підтверджується належними і допустимими доказами з боку кредитора, то є спір про право, і справу про банкрутство формально не може бути порушено. У зв’язку з чим на практиці виникають випадки зловживання такою ситуацією з боку недобросовісних боржників. КУзПБ містить положення стосовно солідарної відповідальності керівників боржника. До введення в дію КУзПБ керівники ніколи не переймалися тим, що у разі наявності ознак неплатоспроможності їхньому підприємству потрібно негайно звертатися до суду із заявою про порушення справи про банкрутство, адже була відсутня реальна відповідальність. Така безвідповідальність призводила до того, що ознаки неплатоспроможності приховувались роками, а коли порушувалась справа про банкрутство, то активи (за рахунок яких ще декілька років тому можна було задовольнити вимоги кредиторів) на підприємстві вже були відсутні. У зв’язку з цим нововведенням стало більше роботи в юристів/адвокатів, до яких звертаються за порадами керівники підприємств з ознаками неплатоспроможності. КУзПБ введено процедуру банкрутства фізичних осіб. Відповідні справи можуть ініціюватися винятково за заявою боржника, тобто самої фізичної особи. Фізичні особи, які пройшли процедуру банкрутства, є вільними від боргів (окрім тих, які нерозривно пов’язані з особою боржника, наприклад аліменти), однак до них встановлюються певні обмеження, зокрема заборона протягом п’яти років після визнання боржника банкрутом брати на себе зобов’язання за договорами позики і кредитними договорами, укладати договори поруки, передавати майно у заставу тощо.

З жовтня 2019 року провадження в усіх справах про банкрутство (за винятком справ, що перебувають на стадії санації) регулюється положеннями КУзПБ. Звичайно, у зв’язку з таким різким переходом виникає досить багато питань. Однак колапсу, який пророкували деякі «спеціалісти», не сталося. Нові справи про банкрутство порушуються, «старі» справи — продовжують слухатися, майно реалізується, плани санації/реструктуризації та звіти ліквідаторів затверджуються.

Анастасія ДОБРОЧИНСЬКА, старша партнерка ЮК PRAVO GARANT

 

Однією з найменш врегульованих та не реформованих залишається житлово-комунальна сфера. На сьогодні діє Житловий кодекс, якому 37 років. І річ не в тому, що преамбула кодексу містить посилання на ленінські ідеї, комуністичну партію та Велику Жовтневу соціалістичну революцію, а в тому, що він вже давно не відповідає ані потребам суспільства, ані ринковим реаліям. Унаслідок цього порушуються соціальні гарантії населення, не забезпечується належний контроль обсягу та якості послуг, ціноутворення залишається непрозорим, немає адекватного розвитку житлово-комунальної сфери.

Востаннє проєкт нового Житлового кодексу № 2307-д було зареєстровано у Верховній Раді України ще у 2009 році, прийнято в першому читанні та у 2012 році знято з розгляду.

І хоча законодавець намагається вносити зміни до Житлового кодексу (наприклад, закон про житлово-комунальні послуги від 2017 року), вони не розв’язують правові проблеми, а посилюють колізії в силу безсистемності та суперечності старих і нових норм.

Фактично, в Україні немає правового поля для реалізації громадянами права на забезпечення житлом.

Тому вкрай необхідно створити систематизований і актуальний кодифікований акт у сфері житлового права, який визначив би стратегію державної житлової політики, зокрема, основ­ні напрями управління житловим фондом, збереження, реконструкції та будівництва і забезпечення житлом громадян України.

Євгеній ЯЦЕНКО, адвокат OSTIN Law Firm

Цивільний кодекс України, формуючи основи матеріального права та беручи початок із Римського права, не зазнає таких украй частих змін, як процесуальне законодавство (останнім часом) чи, наприклад, податкове. Та це було б і небезпечно для правової системи України.

Водночас цього року (враховуючи ситуацію на початок березня) на нас очікують зміни до Цивільного кодексу України у зв’язку із набуттям чинності та зміни, передбачені Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (№ 361-IX) — із 28 квітня 2020 року; Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» (№ ­340-IX) — із 16 липня 2020 року; Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» (№ 124-IX) — із 16 жовтня 2020 року.

За своїм змістом більшої уваги звертають на себе зміни у зв’язку із набуттям чинності Законом України № 361-IX, що встановлює нові, більш доповнені та більш жорсткі умови фінансового моніторингу в Україні, що стосуватимуться положень статей 1074 та 1075 Цивільного кодексу України, адже суб’єкти фінансового моніторингу за цим законом ризикують якщо не втратити свого клієнта, то принаймні погіршити з ним відносини.

Так, застосовуючи більший контроль до способу отриманих коштів, законодавець ніби й переслідує добру мету, але тим самим втручається вглиб відносин банків з клієнтами, що вже можна вважати виходом за межі саме регулювання.

Роман СИНЮТА, молодший юрист Eterna Law

Рекодифікація Цивільного кодексу стала постійним резидентом шпальт вітчизняних юридичних видань. Поки не було представлено навіть мінімальної концепції змін, найбільш гострі дискусії точаться навколо питання скасування Господарського кодексу в рамках рекодифікації Цивільного. Станом на сьогодні важко сказати, чого очікувати, але можна сказати, чого хотілося б.

По-перше, актуальним є питання про стягнення відсотків за договором позики, якщо їх розмір не був зазначений у самому договорі. За правилами статті 1048 ЦК України такий розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. Проте в контексті актуальної судової практики (зокрема, постанови ВП ВС від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц), облікова ставка НБУ може застосовуватися винятково до національної валюти — гривні. Така позиція цілком логічна, але водночас дорого коштує особам, які надали позику в іноземній валюті та не визначили розміру відсотків у договорі. Тому б хотілося бачити оновлений текст статті 1048, в якому зазначалося б, наприклад, що якщо договором не встановлений розмір відсотків, їх розмір визначається на рівні облікової ставки компетентного органу (центрального банку), який регулює обіг відповідної валюти. Наприклад, щодо доларів США — Федеральної резервної системи США, щодо євро — Європейського центрального банку, щодо гривні — НБУ.

По-друге, хотілося б побачити оновлену норму про початок перебігу позовної давності. Сьогодні в кодексі зазначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Таке формулювання є спірним, адже виходить, що позовна давність починає спливати й тоді, коли особа ще не знає про порушника, до якого може пред’явити позов. Хоча суди часто стають на бік позивача і вважають, що для початку перебігу потрібно знати і про порушення права, і про особу порушника. Хотілося би бачити відповідне положення й у самому кодексі.

По-третє, варто доповнити підрозділ «Недоговірні зобов’язання» новими видами деліктів, зокрема порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції. У багатьох розвинених юрисдикціях є можливість пред’явити позов про відшкодування шкоди за таке порушення без преюдиції у вигляді рішення антимонопольного органу. Припинення порушення й відшкодування шкоди в одному процесі буде хорошим стимулом для подання відповідного позову учасниками ринку. Як наслідок, зменшиться кількість порушень законодавства про захист економічної конкуренції, оскільки останні стануть коштувати порушникам набагато дорожче, що, у свою чергу, буде ще одним кроком до прозорої та ефективної ринкової економіки.

Це лише декілька змін, які хотілося б побачити найближчим часом у новому Цивільному кодексі. Відкритими є питання про відповідальність за професійну пораду (консультацію), трасти, опціони та інші речі, які успішно функціонують за кордоном. Тому ми з нетерпінням чекаємо квітня, щоб побачити першу концепцію рекодифікації та ідеї, які вже обговорюються робочою групою.

Віктор МОРОЗ, керуючий партнер АО Suprema Lex, адвокат

Чинний на сьогодні Кримінальний кодекс України, хоча й діє вже майже 20 років, написаний доволі непогано та довів свою ефективність у численних випробуваннях досудових розслідувань та судових проваджень. Чи є потреба його змінювати? Якщо й так, то лише таким чином, щоб не стало гірше. Наразі проєкт нового Кримінального кодексу України ще в самому початку своєї розробки: навколо його тексту навіть у робочій групі, яка над ним працює, точаться активні дискусії, але деякі цікаві думки у розробників нового кодексу справді є.

По-перше, достатньо цікавою ініціативою видається пропозиція ввести «розрахункову одиницю» для визначення і розміру шкоди, і розміру штрафу. Ця «розрахункова одиниця» за позицією розробників нового кодексу буде дорівнювати 100 гривням для зручності її використання і в кодексі про кримінальні проступки. Насправді, на сьогодні на практиці не зовсім зручно розраховувати під кожен склад злочину розмір шкоди та розміри штрафів для злочинів, санкція яких передбачає відповідальність у вигляді штрафу. Уніфікація розрахунку розмірів шкоди і штрафів полегшить роботу всім практикуючим правникам (адвокатам, слідчим, прокурорам) і суддям.

По-друге, на сьогодні є певні прогалини з регулюванням аспектів звільнення людини від покарання, оскільки відповідні норми чинного Кримінального кодексу України виписані таким чином, що залишається поле для маневру. Тож заслуговує на увагу пропозиція розробників нового кодексу формалізувати необхідні умови для звільнення особи від покарання та зміна підходів до поняття «пробації». Якщо в новому кодексі будуть чітко окреслені, як пропонується наразі, обов’язкові умови для звільнення від покарання (припинення дій, які порушують право іншої особи, відновлення становища, яке існувало до порушення, відшкодування збитків та іншої майнової шкоди, а також моральної (немайнової) шкоди), адвокатам буде легше будувати лінію захисту, а суддям — приймати рішення щодо можливості звільнення особи від покарання.

І, по-третє, цікавою, але дискусійною видається ініціатива розробників нового кодексу щодо гармонізації Кримінального кодексу з Римським статутом Міжнародного кримінального суду в частині збільшення строків позбавлення волі з метою скорочення випадків застосування довічного позбавлення як покарання. Річ у тім, що на сьогодні сформувалася практика, за якої з відбуттям 25 років особа, засуджена до довічного позбавлення волі, має шанс бути звільненою від подальшого відбування покарання шляхом застосування процедури помилування. Крім того, особа, засуджена до довічного позбавлення волі, може клопотати про заміну свого покарання на більш м’яке. Якщо ж максимальний строк такого покарання, як позбавлення волі на певний строк, буде збільшено до 30 років, застосування відповідних «покращень становища засудженого» буде обмежене.

Отже, реформуючи чинний Кримінальний кодекс, варто пам’ятати, що за цим кодексом вирішується доля людини, яка оступилася, і головною метою кримінального закону є виправлення особи, а не її покарання.

Григорій ПАВЛЕНКО, адвокат Pavlenko Legal Group

Загалом система українського законодавства є однією з найдинамічніших у світі. За темпами прийняття та введення в дію нових актів законодавства наші державні органи є ледь не лідерами серед європейських країн.

З одного боку, це свідчить про те, що, зокрема, законодавчим органом держави — Верховною Радою України — справді виконуються покладені на нього функції законотворення. З іншого — високі темпи законотворення не завжди позитивно впливають на якість прийнятих нормативних актів, про що свідчать численні поправки, які вносяться в акти законодавства вже після їх введення в дію.

Як не дивно, на сьогодні в Україні діють як мінімум два кодекси, які залишилися нам у спадок ще з радянських часів: Кодекс законів про працю України, прийнятий Верховною Радою Української РСР у 1971 році, та Житловий кодекс України, прийнятий Верховною Радою Української РСР у 1983 році. До наших часів зазначені кодекси дійшли в суттєво видозміненому вигляді, проте їх першочергова ідея залишається тією, яка була закладена ще радянською ідеологією та яка вочевидь не відповідає умовам сучасних ринкових відносин.

Особливо велика потреба є в реформі трудового законодавства, з яким стикається ледь не кожна працююча особа. На сьогодні трудове законодавство вибудуване таким чином, що приватний працедавець має значні проблеми при звільненні через велику кількість гарантій, встановлених Кодексом законів про працю для найманих працівників. Водночас Кодекс законів про працю містить низку відмерлих правових норм, які з розвитком суспільних відносин узагалі втратили свою актуальність. Варто зазначити, що фактично депутатами кожного скликання на розгляд парламенту вноситься декілька проєктів Трудового кодексу України, але через значний суспільний резонанс щодо реформування трудового законодавства Верховною Радою України так і не було направлено радянський КЗпП в минуле. Це ж стосується і Житлового кодексу України, оновлення якого також щоразу відкладається.

Разом із тим, на моє глибоке переконання, кодифікації потребують й інші галузі, які до цього часу регулюються кількома законами України та значною кількістю підзаконних нормативних актів, що ускладнює низку важливих у державі процесів. Досвід втілення Кодексу України з процедур банкрутства наприкінці 2019 року показав, що викладення процедур банкрутства в єдиному кодифікованому акті позитивно вплинуло на їхнє розуміння та використання як державними органами, так і іншими особами.

Таким чином, кодифікація є одним із тих шляхів, який допоможе вибудувати послідовну та логічну систему сучасного українського законодавства.

Перспективи появи нових кодексів (медичний, цифровий, про адміністративні процедури, кодекс судочинства, кодекс електронних комунікацій та кодекс про адмінпроступки). Якою є основна проблематика у вашій практиці і яким чином вона може бути вирішена через кодифікацію? Чого очікувати з появою нових кодексів клієнтам юрфірм? Як це вплине на юридичний ринок у цілому?

Наталя ЛЯШЕНКО, юристка ЮКК «Де-Юре»

Питання створення Медичного кодексу виникає не вперше і обумовлене необхідністю систематизації величезної кількості нормативно-правових актів, які так чи інакше регулюють відносини у медичній сфері. На сьогодні є низка проблем, пов’язаних із застарілістю норм, численними колізіями, а також реформою системи охорони здоров’я в Україні.

Передбачається, що кодифікація медичного законодавства дасть змогу усунути колізії, які ускладнюють правозастосовну практику. Так, наприклад, неодноразово у правничих колах обговорювалася необхідність впорядкування норм, що регулюють правосуб’єктність неповнолітніх пацієнтів. На цей час навіть таке базове право, як право на інформацію про стан свого здоров’я, для підлітків обмежене.

Окремого обговорення та перегляду потребують норми, що регулюють вимоги до діяльності закладів охорони здоров’я. На сьогодні є низка підзаконних нормативних актів, які морально застаріли, але виконання вимог яких вимагається від медичних закладів.

Водночас недостатньо врегульованими залишаються питання, які б справді могли вплинути на якість медичної допомоги та ефективність взаємодії всіх учасників відносин у медичній сфері.

Процес кодифікації має бути комплексним та ретельним, оскільки відносини у сфері охорони здоров’я — це і відносини «лікар — пацієнт», і відносини «заклад — пацієнт», і відносини «заклад — лікар», і відносини «заклад — заклад», і відносини «заклад — держава», і відносини «пацієнт — держава». Окрім того, медичне законодавство встановлює вимоги до порядку та якості надання медичної допомоги, порядку фінансування закладів охорони здоров’я та оплати наданих послуг. Звичайно, якщо намагатися охопити одним нормативно-правовим актом абсолютно всі тонкощі медичної сфери, починаючи від вимог до облаштування медичних закладів і закінчуючи порядком відшкодування шкоди, завданої здоров’ю пацієнта у разі неналежного надання медичної допомоги, такий кодекс завважить на десяток томів. Проте цього й не потрібно, адже результатом створення Медичного кодексу має бути не поява енциклопедії з відповідями на будь-яке запитання, а якісне врегулювання основних правовідносин у медичній сфері. Водночас ґрунтовне пропрацювання наявних нормативних актів у сфері охорони здоров’я дасть змогу оновити медичне законодавство таким чином, щоб новий Медичний кодекс міг спиратися та відсилати до справді працюючих та ефективних норм підзаконних актів.

Микита НУРАЛІН, адвокат VB PARTNERS

Наприкінці лютого перший заступник голови Верховної Ради України Руслан Стефанчук зазначив про пріоритет прийняття в 2020 році нових кодексів, зокрема кодексу судочинства. На жаль, заступник голови не роз’яснив, що саме він мав на увазі під кодексом судочинства. Але вочевидь можна припустити, що заплановане об’єднання в одному кодексі процесуальних кодексів — ЦПК України, ГПК України, КАС України і, можливо, КПК України.

На мою думку, така кодифікація не принесе жодної користі ані для судів, ані для юристів, ані для їхніх клієнтів.

По-перше, юридична техніка поточного парламенту страждає, зокрема, через так званий турборежим. Планується значну кількість кодексів прийняти до кінця року. Однак процес кодифікації не такий швидкий.

По-друге, кодифікацію можна забезпечити через єдність норм та правил. Але в кожному з процесів є певні особливості. Наприклад, тягар доказування в адміністративному судочинстві лежить на суб’єкті владних повноважень. Тому включення всіх процесів в один кодекс призведе до нагромадження норм, оскільки відмінностей більше, ніж здається на перший погляд.

У 2017 році ми вже отримали нові редакції КАС, ГПК, ЦПК. Рада з питань судової реформи намагалася максимально уніфікувати правила та процеси, однак, як ми побачили, різниця є.

По-третє, прийняття єдиного кодексу судочинства в «турборежимі» може бути лише ширмою для нівелювання позитивних норм кодексів, прийнятих у 2017 році.

На практиці не виникає необхідності об’єднання всіх кодексів в одному, оскільки кожен юрист розуміє, що таке об’єднання призведе лише до плутанини. А розв’язання нагальної проблеми щодо юрисдикційної підсудності конкретних спорів можна забезпечити практикою Верховного Суду. Головне, щоб ця практика була сталою.