Історичне право: Жіноче визнання

Ксенія ВЕНГЕР

Жінки з давніх-давен виборювали власні права в суспільстві чоловіків і відкривали для себе нові можливості

Сьогодні ми можемо мати власне майно. Здобувати освіту. Брати шлюб. Не брати шлюб. Народжувати дітей за власним бажанням. Не народжувати дітей, якщо не хочемо. Служити в армії і навіть стать генералом. Начебто жіноче право є чимось природним, що було поруч завжди. Але ще на початку минулого століття дівчина була не в змозі навіть піти до кав’ярні з колежанкою, до лікаря без батьків чи чоловіка, а розлучення перетворювалося на вирок.

 

Правду кажучи

Споконвіку жінка та діти вважалися ліпшими хіба що за слуг. У найвідомішому кодексі Давнього Світу, Законах Хаммурапі, обговорюється ситуація, коли чоловік продає у кріпацтво свою родину за борги, його жінка та діти мусять відпрацювати щонайменше три роки. А в Давньому Римі дочки навіть не мали власного імені. До дівчини зверталися по імені батька, а якщо доньок було більш ніж одна — додавали порядковий номер. Так і зустрічаємо у давньоримських документах Клавдію Юлію Приму чи Валерію Терцію.

Варто відзначити, що заміжня жінка або вдова мала право на власне майно згідно з окремими кодексами. Так, у Давній Месопотамії жінка могла навіть мати власну справу, бути господаркою шинка. А у Середньовічній Європі, згідно з «Салічною Правдою», мати померлого чоловіка мала право на його майно. Але коли йшлося про землю, тут закон давніх германців був доволі суворим — уся земля відходила братам чи синам померлого. Це робилося задля збереження роду, земельного наділу, бо у разі другого шлюбу земля переходила новому чоловікові та його роду. У «Саксонській Правді» по смерті батька чи матері вся земля відходила сину.

У Давньому Києві незаміжня дівчина могла отримати частину землі свого померлого батька (задницю) за двох умов: її батько був смердом та допоки вона залишалася незаміжньою. А от знатна жінка повністю отримувала рухоме та нерухоме майно за своїм чоловіком. Тобто «Руська Правда» виявилась досить прогресивним кодексом свого часу.

Але висока міра за вбивство чи образу дівчини або жінки дітородного віку, згідно з середньовічними «Правдами», не повинна нас вводити в оману. Це свідчить, що жінка була, по-перше, цінним майном свого чоловіка чи батька, бо грошову компенсацію отримував саме він, а не постраждала жінка.

 

Виборче право

Протягом століть жінка так і залишалася майном свого батька або чоловіка, не мала власного голосу. Одними з перших жіноче виборче право ввели у Новій Зеландії. Це сталося наприкінці XIX століття, у 1893 році. А у 1906 році на виборчі дільниці прийшли жінки у Фінляндії, яка була ще у складі Російської імперії. Після зречення Миколи ІІ престолу, у 1917 році, Тимчасовий уряд надав усім жінкам колишньої Імперії, і українкам зокрема, виборче право. А вже після Другої світової війни жіноче виборче право стало частиною міжнародного. Проте у самому серці Європи, у Швейцарії, жінки повністю отримали власні права лише у 1991 році! Референдум стосовно жіночого виборчого права було проведено у Швейцарії ще у 1959 році. Лише у декількох кантонах жінки отримали підтримку, тому до 1971 року жінки у Швейцарії на вибори не ходили. Останнім кантоном, у якому голосувати могли лише чоловіки, залишався аж до 1991 року Апенцель-Іннерроден.

Однак не лише виборче право та майно тривалий час не належали жінці. Навіть жіноче тіло викликало неабияку зацікавленість. Важко сприйняти, що і сьогодні у багатьох країнах світу жінка вимушена обирати для себе: працювати чи народжувати дітей. Жіноче право на дітонародження регулювалося з часів Давнього Риму. Якщо жінка хотіла позбутися небажаної вагітності, а це могло викликати ускладнення майнових відносин чоловіка, цей випадок одразу перетворювався на карний. З прийняттям християнства на багато століть жінки взагалі втратили право на власне тіло. Лише після революції 1917 року у медичному законодавстві з’явилась можливість аборту за бажанням жінки. А після того, як контрацепція стала легальною та доступною, тобто після Другої світової війни, жінки та дівчата почали масово реалізовувати власне право на труд.

Зараз жінки мають право працювати навіть на державних посадах. Жінка-суддя, навіть жінка — суддя верховного суду — таким уже нікого не здивувати. Але перша жінка у світі, яка посіла посаду Верховного судді Сполучених Штатів, зробила це лише у 1981 році! Президент Рональд Рейган уперше висунув жіночу кандидатуру на цей високий пост. Сандра Дей О’Коннор пізніше скаже про себе: «Я ніколи не могла навіть подумати, що дівчина з ранчо може піднятися так високо». За свою працю вона отримала найвищу цивільну нагороду США — президентську Медаль Волі. А зараз у Верховному суді США працюють троє жінок.

 

Освітній курс

За статистикою, в Україні близько 50 % суддів — жінки. Але чим вище «поверх» судової системи, тим менше там жінок. Рутинна важка нефізична праця традиційно є жіночою. Але кар’єру зробити легше чоловікові. Це яскравий приклад так званої «скляної стелі».

У багатьох країнах досі є перелік робіт, які жінки не можуть виконувати не за власним бажанням, а за законом. Мотивом є захист материнства. Але ж насправді це означає, що з часів Середньовіччя мало що змінилося. Жінка є цінним ресурсом та репродуктивною системою.

Але за останні 15 років співвідношення жінок і чоловіків з вищою освітою значно змінилося. Так, наприклад, у Сполучених Штатах Америки жінки здобули більш ніж половину всіх наукових ступенів. Майже 150 років минуло відтоді, як у 1849 році Елізабет Блеквел здобула вищу медичну освіту у США.

У нашій країні здобувати освіту дівчата почали за часів Петра І, який у 1724 році видав указ про виховання дівчаток у монастирях і навчання грамоті та рукоділлю. За 30 років, за часів імператриці Єлизавети, було відкрито акушерські школи для жінок. Але до вищої освіти російські (та у складі Імперії українські) жінки дісталися лише за сто років. У 1860 році жінки почали відвідувати університетські лекції. У 1863 році Міністерство народної освіти надіслало листа до університетів щодо того, чи не проти професура та інші допускати жінок до іспитів та захисту дипломів. 25 університетів відмовилися, але два — Харківський та Київський — погодилися зробити жінок повноправними студентками. Але вищу освіту для жінок уряд погодив лише у 1875 році. Міністерство народної освіти визнало жіночі курси професора Бестужева-Рюміна вищими. Услід за Бестужевськими почали відкриватися курси в інших містах, у тому числі й у Києві. Ці курси було відкрито за ініціативою колективу відомих киянок того часу. Засновником курсів було обрано професора Сильвестра Гогоцького. Дівчата могли навчатися або на словесно-історичному, або на фізико-математичному відділенні. Багато предметів курсистки опановували поза межами обов’язкового курсу. Це та багатий професорський склад, до якого долучалися Володимир Антонович, Іван Лучицький, Микола Шашкевич, заохочували слухачок до самостійної наукової роботи. Багато часу приділялося вивченню української історії, етнографії та культури. З часом на курсах відкрилося медичне та юридичне відділення, а при останньому — комерційно-економічний підрозділ. Революція завадила перетворити Вищі жіночі курси на Жіночий університет святої княгині Ольги.

Зараз українські жінки мають достатньо прав та можливостей для здобуття освіти, можуть навіть служити в армії. Від початку протистояння на сході до української армії жінки приходили так само, як і чоловіки. Зараз у Збройних Силах України працюють або проходять службу понад 50 тисяч жінок, кожна третя з військовослужбовців є офіцером чи сержантом. Людмила Шугалей з 2014 року є поки єдиною в Україні жінкою-генералом.