Проблема: Лити ваду

Костянтин КУРИЛЬЧЕНКО,
старший юрист ЮФ Evris

Андрій ГРАДОВ,
молодший юрист ЮФ Evris

Недоліки перехідних положень процесуальних кодексів породжують зловживання процесуальними правами

Оновлення процесуальних кодексів України було одним із ключових досягнень Верховної Ради України VIII скликання. Однак попри позитивні аспекти процесуальні кодекси містять безліч недоліків, які на сьогодні досі не усунуті. Одним із таких недоліків є можливість недобросовісних осіб безкарно зловживати процесуальними правами з метою затягування строків розгляду справ.

 

Замість введення

Серед новел оновлених кодексів було, зокрема, впровадження Єдиної судової інформаційно­телекомунікаційної системи (ЄСІТС), метою створення якої мало би бути удосконалення системи обміну документами між учасниками справи та судами при розгляді справ. Саме завдяки цій системі в Україні повинно було запрацювати електронне судочинство відповідно до вимог сучасності.

Водночас перехідні положення процесуальних кодексів (пункт 15 перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України та пункт 17 Господарського процесуального кодексу України відповідно) передбачають алгоритм дій, які дозволяють функціонувати судовій системі до введення ЄСІТС у дію.

Разом із тим 1 березня 2019 року Державна судова адміністрація України повідомила про відкликання оголошення щодо створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно­телекомунікаційної системи, тим самим продовживши дію перехідних положень процесуальних кодексів. На жаль, наразі невідомо, коли буде (та й чи буде взагалі) введена в дію ЄСІТС.

Перехідні положення процесуальних кодексів передбачають, що у разі подання апеляційної чи касаційної скарги на ухвали суду про (1) відмову у видачі судового наказу, (2) повернення заяви позивачеві (заявникові), (3) відмову у відкритті провадження у справі, (4) передачу справи на розгляд іншого суду, (5) затвердження мирової угоди, (6) зупинення провадження у справі, (7) закриття провадження у справі, (8) залишення позову (заяви) без розгляду, (9) у справах про банкрутство (неплатоспроможність) у випадках, передбачених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», (10) внесення, відмову у внесенні виправлень у рішення, (11) відмову ухвалити додаткове рішення, (12) роз’яснення чи відмову у роз’ясненні судового рішення, (13) відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, (14) відмову у відкритті провадження у справі про скасування рішення третейського суду, (15) повернення заяви про скасування рішення третейського суду, (16) повернення заяви про видачу наказу за рішенням третейського суду без розгляду, до суду апеляційної або касаційної інстанції передаються всі матеріали.

Більше того, суд зобов’язаний зупинити провадження у справі до перегляду зазначених вище ухвал у справі в порядку апеляційного чи касаційного провадження, оскільки до суду апеляційної чи касаційної інстанції направляються всі матеріали справи.

У такому разі з метою вчинення «процесуальної диверсії» недобросовісні особи умисно подають процесуальні документи, за результатами розгляду яких суд повинен винес­ти одну з ухвал, зазначених вище. І одразу після постановлення такої ухвали ці особи подають апеляційні скарги з метою зупинення провадження у справі.

До того ж «процесуальні диверсанти» почали застосовувати майже «безпрограшний» варіант, який дає їм змогу затягнути розгляд справи мінімум на декілька місяців. Положення процесуальних кодексів передбачають, що право на апеляційне та касаційне оскарження мають не тільки учасники справи, а й особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки.

Враховуючи зазначене вище, сторонні особи можуть безперешкодно подати апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції, перегляд якої потребує передачі всіх матеріалів та зупинення провадження, а апеляційний суд зобов’язаний відкрити провадження за такою скаргою. З цього питання Верховний Суд у своїй постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 360/1938/16 зазначив, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу.

При цьому якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю, оскільки у такому випадку немає правового зв’язку між скаржником і сторонами у справі, а отже, немає і суб’єкта апеляційного оскарження (постанова Верховного Суду у складі суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду від 14 серпня 2019 року у справі № 62/112).

На наше переконання, всі зазначені вище дії чітко підпадають під визначення поняття «зловживання процесуальними правами». Такі дії спрямовані винятково на шкідливе здійснення особою права для цілей, відмінних від реального захисту своїх прав.

 

Вважати зловживанням

На сьогодні процесуальні кодекси не містять чіткого визначення поняття «зловживання процесуальними правами». Натомість вони містять невичерпний перелік дій, які за певних обставин можуть визнаватися зловживанням.

У постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верхов­ного Суду від 7 лютого 2018 року у справі № 826/24381/15 використане таке визначення поняття «зловживання процесуальними правами»: «Зловживанням є таке поводження позивача, яке явно суперечить цілям права на індивідуальне звернення і перешкоджає належній роботі суду або належному перебігу провадження. Також вважається зловживанням той факт, коли заявник неодноразово подає до суду сутяжницькі та явно необґрунтовані заяви, аналогічні заяві, яку він подавав раніше і яку вже було визнано неприйнятною».

 

Розумність строків

Використання недоліків перехідних положень процесуальних кодексів порушує одну із основних засад судочинства, передбачену пунктом 8 частини 1 статті 129 Конституції України, а саме — розумність строків розгляду справи судом.

На розумності строків розгляду справи неодноразово наголошував Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ). Так, у пунктах 66–69 рішення ЄСПЛ від 8 листопада 2005 року у справі «Смірнова проти України» суд наголошує, що «обов’язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється залежно від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмета спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції».

У такому разі необхідність у термінових та ефективних змінах процесуальних кодексів є однією з першочергових проблем, яка потребує розв’язання.

У цьому аспекті варто позитивно відзначити затвердження Державною судовою адміністрацією України оновленої Інструкції з діловодства в місцевих та апеляційних судах України (Інструкція), яка повинна замінити чинні інструкції з діловодства судів загальної, господарської та адміністративної юрисдикцій.

На жаль, набуття чинності цим наказом було відтерміновано наказом Державної судової адміністрації України від 29 серпня 2019 року № 843 аж до 1 січня 2020 року.

Пунктом 22 розділу VII Інструкції передбачено, що у разі подання апеляційної скарги на ухвали, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду, суд самостійно, виходячи з конкретних обставин справи та змісту апеляційної (касаційної) скарги, вирішує питання про перелік матеріалів, копії яких йому необхідно надіслати до суду апеляційної (касаційної) інстанції для розгляду скарги. Копії матеріалів справи формуються в порядку, визначеному цією Інструкцією, в окремий том у тверду обкладинку.

Матеріали оскарження ухвали формуються лише з копій матеріалів, необхідних для розгляду скарги. До матеріалів оскарження ухвали приєднується копія оскаржуваної ухвали, яка виготовляється з оригіналу ухвали з підписом судді (підписами суддів) та засвідчується суддею, а за його відсутності — одним із заступників голови суду або головою суду. При цьому копія оскаржуваної ухвали засвідчується в установленому порядку. Оригінал оскаржуваної ухвали залишається в матеріалах справи.

 

Колізія норм

Відповідно до пункту 10 Інструкції, її вимоги є обов’язковими для виконання всіма працівниками суду. У свою чергу, пунктом 1 Інструкції передбачено, що працівником суду є судді, а також працівники апарату суду (у тому числі, працівники патронатної служби).

Однак потрібно розуміти, що в цьому випадку наявна колізія між нормами перехідних положень процесуальних кодексів та положеннями Інструкції, оскільки відповідні нормативно­правові акти пропонують різну процедуру передачі матеріалів оскарження до судів апеляційної та касаційної інстанцій.

За загальним правилом, закон України має вищу юридичну силу, аніж підзаконний нормативно­правовий акт, яким у цьому випадку є Інструкція. Таким чином, із суто правової точки зору застосуванню підлягають саме норми перехідних положень кодексів.

Однак на практиці може виникнути зовсім інша ситуація, оскільки працівники апарату суду не є сторонами судового процесу і фактично повинні керуватися саме положеннями Інструкції. Більше того, положення пункту 8 Інструкції передбачають, що порушення її вимог тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством.

 

Бути в пріоритеті

На наше переконання, саме положення Інструкції в цьому випадку дадуть змогу побороти цілий вид процесуального зловживання, а також пришвидшити розгляд справи судом. Очевидно, що положення процесуальних кодексів щодо ЄСІТС мали таку ж мету, однак відтермінування її запуску на невизначений час наразі лише надає можливість недобросовісним особам затягувати розгляд справи.

Аналіз поданих законопроєктів, які офіційно зареєстровані у Верхов­ній Раді України, дає змогу упевнено стверджувати, що народні депутати України не планують розв’язувати проблему перехідних положень процесуальних кодексів, що негативно впливає як на судову систему, так і на інвестиційну привабливість України. Наявність багатьох механізмів, які дозволяють «у межах закону» зловживати процесуальними правами, відштовхує потенційних інвесторів України, оскільки вони не можуть бути впевнені у безпеці їхніх активів у разі виникнення судових спорів, пов’язаних із ними.

Отже, лише швидке й ефективне впровадження змін до процесуальних кодексів дасть змогу справді дієво боротися з «процесуальними диверсантами». Для Верховної Ради України ІХ скликання вирішення питань процесуального законодавства має стати пріоритетом задля дійсного забезпечення реалізації принципу верховенства права.2020-01-27