Проза життя: Правила життя
Ганни Юдківської

Рішення ЄСПЛ займають особливе місце у судочинстві, а люди, які їх виносять, є беззаперечними авторитетами юриспруденції. Ганна Юдківська — відома українська юристка, суддя ЄСПЛ від України. До того, як обійняти посаду судді, займалася правозахисною діяльністю, працювала у Секретаріаті ЄСПЛ, була адвокатом, радником Комісара РЄ з прав людини. Окрім суддівства, вона читає лекції в провідних світових вишах, а сьогодні ще й ділиться з читачами «УЮ» своїми правилами життя

Вирішила займатися правозахисною діяльністю тому, що ще у відносно юному віці була вражена спогадами адвокатів Діни Камінської та Софії Калістратової, які захищали радянських дисидентів. Потім пощастило познайомитися й працювати з декількома дисидентами, почути їхні історії. Це було одразу після набуття Україною незалежності — час надій та бажань зробити все, аби якнайшвидше позбутися спадку тоталітарного періоду.

Найскладніше у роботі судді ЄСПЛ: постійно вчитися. Ми маємо справу з різноманітними аспектами життя: від методів ведення слідства та обґрунтування запобіжних заходів до питань біоетики й нових інформаційних технологій — і це в різних державах з різними правовими традиціями. Робота над кожною новою справою — це нові знання і про предмет справи, і про особливості правової системи тієї чи іншої держави. Це — найскладніше, але й водночас найцікавіше в нашій роботі.

Найвідповідальніше під час розглядів справ проти України — надати колегам повну картину ситуації, при цьому максимально коротко. Іноді це вимагає заглиблення в історію держави, в історію становлення і розвитку юриспруденції, а часом і пояснення сучасних реалій.

Після завершення дев’ятирічного терміну роботи суддею ЄСПЛ планую використати свій європейський досвід і знання для розбудови такої вітчизняної правової системи, якою можна було б пишатися.

Етап становлення української нації завершиться тоді, коли кожен зрозуміє, що майбутнє держави залежить конкретно від нього, а не від абстрактної «влади». Влада — це кожен із нас. Якщо ти хочеш жити в процвітаючій державі — спитай себе, що саме для цього зробив. Починаючи від того, чи прибрав за собою сміття на вулиці, закінчуючи тим, яким крутим фахівцем ти став в обраній професії чи діяльності.

Завжди необхідно відстоювати свою позицію з питань, які для тебе є принциповими. Для судді відстоювати свою думку під час дебатів не так просто, як може здаватися: іноді важко не дати авторитету колег (кожен з яких, безсумнівно, є видатним фахівцем) подолати власні сумніви і не підкоритися спокусі залишитися в більшості замість того, щоб писати окрему думку. Але якщо ти вважаєш певну позицію єдино правильною — воно того варте; і завжди залишається надія, що рано чи пізно хибний, на твою думку, підхід буде змінений. У мене були ситуації, коли після тривалих дебатів я залишалася в меншості, а потім Велика палата підтримувала мою позицію.

З усіх видів мистецтва моє серце належить літературі як мистецтву слова, як концентрованому досвіду життя, як засобу самопізнання та підтримки в часи радощів та смутку.

Відпочиваю душею, коли спілкуюся з друзями. Найбільша цінність у житті — людське спілкування.

Краще змагатися із собою, аніж з будь­ким іншим. Я ніколи не порівнюю своїх дітей з їхніми однолітками, не кажу «а от Іван це робить краще за тебе», порівнюю тільки з ними самими: «А пам’ятаєш, минулого разу ти зосередився і в тебе вийшло…». Навчаю їх: аби бути гідною Людиною, треба постійно «апґрейдити» себе.

Я мрію, звісно, про те, щоб доба складалася із 48 годин щонайменше, але моя головна мета — не загубитися у невідкладних справах до тієї межі, за якою перестаєш помічати красу навколишнього життя — світанки, промені сонця, спів птахів, усмішки малюків.

Немає нічого легшого, ніж бути відвертим із собою та оточуючими. Немає нічого складнішого, ніж бути відвертим із собою та оточуючими, ставити собі складні запитання і відповідати на них. Неймовірне захоплення у мене викликає Мати Тереза, яка знайшла в собі водночас і щирість, і надзвичайну силу духу, аби наприкінці життя зізнатися, що вона більше не бачить Христа і не знає, навіщо діє.

По­справжньому щасливою мене роблять обійми доньки, відверті розмови з уже дорослим і мудрим сином, вечері з друзями, нові прочитані книжки, відкриття для себе цікавих співрозмовників.

Моя пристрасть — подорожі. Але не туризм як такий, не відвідування пам’яток чи музеїв, а знайомство і розмови з місцевими мешканцями, сприймання країни, її історії та культури їхніми очима. Це надає можливість по­іншому поглянути на багато речей навколо себе, зрозуміти різноманітність відтінків життя.

Я ніколи не поділяла думку, що мета виправдовує засоби. У конф­лікті Жеглова і Шарапова я, беззаперечно, на боці Шарапова. На жаль, ідеологія «революційної доцільності» у нас і досі перемагає. Іноді стає смішно, але з комунізмом у нас борються люди, в яких комунізм у головах. Бо комунізм це не пам’ятники Леніну, а втілення однієї з його улюблених ідей, що «поганий є той революціонер, який у момент гострої боротьби зупиняється перед непорушністю закону». Але світова історія вчить, що винятково непорушність закону і його однакове застосування до «своїх» і «чужих» може гарантувати економічний розвиток, а не деградацію держави.

Не бійтеся бути «іншими», не вписуватися у стандарти, ламати шаблони. Завжди є хтось, хто першим пропонує світові те, що ніхто до нього не пропонував. І правила життя встановлюють ті, хто не боїться виходити зі стереотипів та показувати нові шляхи.

Знаєте, Нельсон Мандела колись сказав, що «знищення будь­якої нації не вимагає використання атомних бомб або ракет, для цього потрібен лише низький рівень освіти... Пацієнти вмирають від рук тих лікарів, будівлі руйнуються від рук тих інженерів, гроші зникають у руках тих економістів, справедливість загублюється в руках тих суддів... Крах освіти — це крах нації». Як же це актуально для нас зараз!

Усе буде добре тоді, коли ми зробимо ставку на якість освіти — тоді нове покоління і розбудує щасливу незалежну державу, маючи для цього необхідні знання. Я щиро вдячна людям, які зараз намагаються принести в Україну нові освітні методики, адже традиційні університети сьогодення важко пристосовуються до нової інформаційної реальності. Вірю в наших дітей, у них усе має бути добре!