Практика: Захисний вихід

Володимир ЄФИМЕНКО,
партнер АО «Головань і Партнери»

Суд зобов’язаний визнавати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, порушення права особи на захист

Історично в питанні права на захист судовою системою України сформувався дещо звужений підхід. У цілому він розглядається судами крізь призму різноманітних питань участі або залучення захисника до захисту підозрюваних, обвинувачених або засуджених.

 

Складові поняття

Останнє узагальнення судової практики щодо забезпечення права на захист у кримінальному провадженні було здійснене 1 липня 2015 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

І хоча такого суду вже немає, цікавим є фокус оцінки касаційного суду стосовно реалізації права на захист, який у цілому зведений до «прий­няття судом відмови від захисника або його заміна, практика залучення захисника для проведення окремої процесуальної дії, обов’язкова участь захисника у кримінальному провадженні щодо осіб, які не володіють мовою, якою ведеться кримінальне провадження, у тяжких злочинах, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення у віці до 18 років, та осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів виховного характеру тощо».

Такий підхід є дуже звуженим та не охоплює інші, не менш важливі складові поняття права на захист, визначені законом.

Зокрема, приписами частини 1 статті 20 Кримінального процесуального кодексу (КПК) України визначено, що «підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом».

Відповідно, вчинення дій, бездіяльності або прийняття рішень будь­якою особою, у тому числі представниками правоохоронних органів, унаслідок яких чиняться перешкоди підозрюваному, обвинуваченому, виправданому, засудженому в ре­алізації передбачених КПК України процесуальних прав, є порушенням права на захист у розумінні наведеної у попередньому абзаці статті КПК України.

 

Повідомити та роз’яснити

Що стосується підозрюваного, то його процесуальні права не обмежуються лише рамками положень статті 42 КПК України.

Наприклад, згідно з частиною 4 статті 208 КПК України уповноважена службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, ­давати ­пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, негайно повідомити інших осіб про його затримання і місце перебування відповідно до положень статті 213 цього Кодексу, вимагати перевірку обґрунтованості затримання та інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.

Наведені положення кореспондуються з приписами пункту 2 частини 3 статті 42 КПК України, згідно з якими підозрюваний має право бути чітко і своєчасно повідом­леним про свої права, передбачені цим Кодексом, а також отримати їх роз’яснення.

Тим самим затримана за підоз­рою у вчиненні кримінального правопорушення особа має безумовне процесуальне право негайно отримати від уповноваженої службової особи визначену законом інформацію та скористатися нею. Невиконання уповноваженою службовою особою визначених частиною 4 статті 208 КПК України обов’язків є грубим порушенням права затриманої особи на захист в розумінні статті 20 КПК України.

Юридичні наслідки затримання особи з порушенням її права на захист повинні бути дієвими й ефективними!

Згідно з частинами 1, 2 статті 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь­які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внас­лідок істотного порушення прав та свобод людини.

Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема порушення права особи на захист.

Такий підхід повністю узгоджується із зобов’язаннями держави, які Україна прийняла на себе за статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Тим самим будь­які фактичні дані (докази у кримінальному провадженні), отримані уповноваженою службовою особою від затриманої за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення особи до повідом­лення їй доступною мовою визначених частиною 4 статті 208 КПК України процесуальних прав, є такими, що отримані з порушенням права на захист та недопустимими в розумінні статті 87 КПК України.

З цього приводу висловився також Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у справі «Родіонов проти Росії».

Зокрема, ЄСПЛ дійшов виснов­ку, що навіть за наявності очевидних доказів вчинення злочину при затриманні на місці злочину правоохоронці повинні дотримуватися всіх гарантій прав підозрюваного в контексті концепції справедливого суду.

При цьому ЄСПЛ відзначив, що при затриманні заявника та складанні протоколу огляду його машини він не був належним чином поінформований про свої права на юридичну допомогу і не свідчити проти самого себе. Суд з’ясував, що Ігор Родіонов дізнався про вказані вище процесуальні права лише через 18 годин з моменту його затримання при оформленні протоколу його затримання. У зв’язку з цим ЄСПЛ зазначив, що право заявника на юридичну допомогу було обмежене, а обвинувачення у кримінальній справі базувалося переважно на протоколі огляду транспортного засобу, під час складання якого були порушені права заявника. Сукупність зазначених фактів призвела до порушення статті 6 і пункту «c» статті 3 Конвенції.

 

Недопустимі докази

У США застосовується обо­в’яз­кове правило «Міранди» (Miranda warning), згідно з яким під час ареш­ту людині, яку заарештовують, ­мають бути роз’яснені її права і вона має відповісти, що розуміє ці права. «Ви маєте право мовчати. Все, що ви скажете, може бути використане проти вас у суді. Ви маєте право на адвоката. Якщо ви не маєте можливості оплатити послуги захисника, його вам буде надано державою. Ви розумієте свої права?» — це «абетка» американських поліцейських.

Правило Міранди було введене рішенням Верховного суду США у 1966 році з метою забезпечення права не свідчити проти себе. У ході судової справи було визнано, що порушення особи на роз’яснення її прав під час затримання тягне за собою визнання отриманих доказів і матеріалів недопустимими. Подібні за основною ідеєю правила також діють у багатьох інших країнах.

Цікаво, скільки правоохоронців в Україні можуть на пам’ять процитувати перелічені у частині 4 статті 208 КПК України права затриманої особи або знають, як ці права зачитувати у випадку, якщо затримана особа не розуміє української?

Крім того, під час затримання особи на місці вчинення злочину дуже часто стороною обвинувачення проводяться за участю затриманого так звані невідкладні слідчі дії, зокрема, огляд місця події, транспортних засобів, іншого володіння, особистий обшук особи, вилучення речей, відібрання зразків для експертного дослідження, у тому числі біологічних тощо.

У разі невиконання уповноваженими службовими особами встановленого законом обов’язку щодо негайного повідомлення затриманій особі її процесуальних прав будь­які докази, отримані під час проведення таких слідчих дій, не можуть визнаватися допустимими у зв’язку з порушенням права на захист у розумінні статті 20 КПК України.

Крім того, у випадку невиконання уповноваженими службовими особами визначеного частиною 4 статті 208 КПК України обов’язку під час затримання ефективним механізмом захисту порушеного права затриманої особи на захист має бути визнання слідчим суддею затримання незаконним та прийняття рішення про відмову у задоволенні клопотання сторони обвинувачення про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у випадку його подання до суду.

 

Сьогодення практики

У світлі забезпечення права на захист треба звернути увагу на судову практику, що формується Верховним Судом, яскравим прикладом якої є постанова від 12 лютого 2019 року у справі №159/451/16­К. Нею було скасовано обвинувальний вирок суду першої інстанції, рішення апеляційного суду, а справу направлено для повторного розгляду до суду апеляційної інстанції.

У цій справі Верховний Суд дійшов такого висновку: «50. Таким чином, матеріали кримінального провадження свідчать про те, що на момент проведення огляду засуджені були затримані, однак до цього часу їм не було роз’яснено їхні права та забезпечене право на правову допомогу. За таких обставин не можна стверджувати, що вони надали добровільну та інформовану згоду на огляд їх автомобіля, оскільки стороною обвинувачення не доведено, що, даючи таку згоду, — навіть якщо припустити, що її було надано усно, — володілець автомобіля був здатен усвідомлювати правові наслідки такої згоди».

Автором направлено звернення до МВС, СБУ, ДФС, ГПУ про впровадження дієвих заходів стосовно виконання кожним правоохоронцем обов’язків щодо роз’яснення процесуальних прав особі, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, саме під час затримання. Подивимось на реакцію з боку правоохоронців.

У світлі забезпечення права на захист окремо необхідно звернути увагу на положення статті 193 КПК України, згідно з якими слідчий суддя, суд, до якого прибув або доставлений підозрюваний, обвинувачений для участі у розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу, зобов’язаний роз’яснити його права, що перелічені у частині 2 цієї статті.

У цілому слідчі судді практикують надання перед судовим засіданням через секретарів підозрюваному під розписку пам’ятки щодо процесуальних прав та обов’язків, безпідставно ототожнюючи формальне вручення такої пам’ятки з виконанням визначеного частиною 2 статті 193 КПК України обов’язку. Сама пам’ятка являє собою аркуш формату А4, на якому з двох сторін дрібним шрифтом надруковані процесуальні права та обов’язки підозрюваного.

Звісно, само по собі ознайомлення з пам’яткою є малоефективним для людини, яку привезли під конвоєм до суду в кайданках у стресовому стані, бо одного прочитання явно недостатньо. Щонайменше людина має ще визначити для себе, що означають перелічені в пам’ятці права, а головне — як ними скористатися в суді на свій захист, зокрема зрозуміти, хто такий свідок, що є клопотанням, яка його форма, що означає доказ і як його подавати судді тощо.

Невиконання слідчим суддею, судом визначеного статтею 193 КПК України обов’язку щодо безпосереднього роз’яснення особі її процесуальних прав є порушенням права цієї особи на захист, що є обставиною, яка свідчить про несправедливість судового процесу та порушення права особи на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод!

Таке порушення має бути беззаперечною підставою для скасування ухвали суду, слідчого судді про задоволення клопотання сторони обвинувачення щодо застосування до особи запобіжного заходу в рамках апеляційного перегляду.