Проза життя: Правила життя Ірини САДОВСЬКОЇ

Ірина Садовська не уявляє себе поза професією правника. Є адвокатом із понад 10-річним стажем, окрім цього, активно займається громадською діяльністю. Професійну кар’єру розпочинала з посади юрисконсульта, потім очолювала одне з комерційних підприємств, працювала в органах державного земельного кадастру та в місцевих органах виконавчої влади. Зараз обіймає посаду заступника міністра юстиції України з питань державної реєстрації. Утім, здається, може впоратися з будь-якою роботою. Сьогодні Ірина Садовська ділиться з читачами «УЮ» своїми мудрими та надихаючими правилами життя

Я народилася у сім’ї освітян. Мої батьки досі викладають у вишах. Мабуть, це постійне спілкування зі студентами допомогло їм зберегти молодість душі. Я корінна киянка, навіть складно підрахувати в якому поколінні. Утім, половину свого дитинства провела в тодішній Нагірно-Карабаській автономній області (зараз це невизнана республіка Арцах). Залишала ту місцевість у розпал протистояння. Я була підлітком, але яскраво пам’ятаю той страх, біль, жах, які відчувають люди в епіцентрі бойових дій.

За логікою, мала б стати викладачем чи науковцем. Батьки дуже люблять свою роботу, є фанатами своєї справи. Робота — це їхнє хобі. Мене вчили так: «Знайди свою справу, а все інше (успіх, гроші) самі тебе знайдуть. Це побічні ефекти, на які не треба зважати при обранні професії».

Погано себе уявляю поза професією правника. Хоча я точно знаю, чим могла б займатися, окрім права, — журналістикою. Бо пишу я багато, та, як кажуть письменники, пишу «в стіл». У моєму телефоні є дуже багато замальовок на три-чотири речення — такі собі змістовні короткі речі. Часом пишу римою. Але дуже мало людей, які це читали.

Зараз пішла така тенденція: дівчата і хлопці пишуть книги, блоги, дописи у соціальних мережах, дитячі книжки. Діляться своїми успіхами (або принаймні тим, що вони вважають успіхом), враженнями, міркуваннями. Мені здається, що здебільшого для самоствердження, а не для самовираження.

Люди перестали слухати. Вони багать говорять, але не чують співрозмовника. Усі почали ходити на курси ораторського мистецтва і ніхто, чомусь, не вчить, як правильно слухати. Слухати та вміти читати поміж рядків.

Чому я щаслива? Що робить мене щасливою? Ці запитання із серії «А за що ви когось любите?». Знаєте, я у такому віці, який можна назвати зрілим (хоча Всесвітня організація охорони здоров’я ще відносить мене до молоді). Зрілість — це коли людина майже все розуміє і в той же час ще може все. Такий собі пік активності. Середина полуденного дня — коли сонце ще не почало сідати.

Ніколи не прагнула публічності. У цьому плані я самодостатня особистість. Мені не потрібне підтвердження моїх чеснот загалом, не потрібне визнання чи аплодисменти. Так само знаю всі свої вади та переваги. У цьому, мабуть, трохи проглядається моя мізантропія. Результати реальної роботи і так видно.

Не складаю собі думку про людину з чужих слів, допоки не познайомлюся з нею особисто. Це мій залізобетонний принцип.

У жінки немає віку. Цього мене вчили і бабуся, і мати. Мене зав­жди дратувало звернення в Україні до жінки-матері «стара» чи «старенька».

Вірю в його величність Випадок. Життя таке непередбачуване. У мене немає на нього чітких планів. Це таке відчуття щастя — віра в те, що кожен новий день має приносити дива.

Колись мій старий телефон Nokia при запуску вітав мене словами «Чекай на дива». Відкритість до див — одна зі складових мого щастя.

У мене немає улюбленого письменника. Зараз я читаю дві книжки: Михайла Зигаря «Империя должна умереть» (про падіння Російської імперії на початку минулого століття та про цікаві історичні трансформації чиновництва) та Збігнєва Бжезінського «Великая шахматная доска» (про сучасні геополітичні ігри). Навіть не пригадаю, коли востаннє читала художню літературу. Реальність так тисне, що хочеться знайти якісь відповіді, провести паралелі з минулим.

Історія має тенденцію повторюватися. За Гегелем: перший раз у вигляді трагедії, а інший — у вигляді фарсу.

Моя погана звичка — ніколи не кидаю книжки, навіть якщо вони мені не подобаються і погано написані. Буду нудитися, мучитися, але маю її дочитати. Тому до вибору книг я підходжу дуже ретельно. У мене немає недочитаних книг.

У батьківському домі є велика бібліотека. До певного віку я читала навіть з ліхтариком під ковдрою, а мама сварилася, бо зіпсую зір. Пригадую, як підходила до книжкової полички, витягувала книгу, не дивлячись, і читала. Іноді мама купувала книги, заходила до мене в кімнату і клала їх на піаніно. Усе — я на гачку.

Так у мене складалося у житті: ні за яких умов не буду займатися тим, до чого не лежить душа.

Сьогодні мені попалася нова цитата Леона Фейхтвангера: «Від великого до смішного — тільки один крок, але від смішного до великого — вороття немає». Актуально для нас, чи не так?

Люблю активний відпочинок: катаюсь на велосипеді, багато плаваю, люблю ходити пішки багато-багато кілометрів. Полюбляю робити все, що вмію. А все, що не вмію, — навчусь.

Якщо у мене була б можливість зіграти роль у театрі — це була б роль лісової Мавки з її емоцією нерозділеного кохання. А ви знали, що Мавка — це ж зомбі? У слов’янських народів вона називалася навка («навь» — антонім слова «явь»). Навка, нявка чи, як у нас, мавка — це дівчина із потойбіччя. А ще я точно могла б зіграти харизматичну Солоху із «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Хотіла б примірити до себе такі яскраво-емоційні образи.

У людях мене дратують дві речі: глупство та жадібність. А ще більше — їхнє поєднання. За що люблю людей? Це за їхню здатність залишатися дітьми. Ми всі діти.

Усе буде добре. А якщо не буде? «А якщо» — не буде!