№4 Квітень 2019 року → До справи

Особистість:
Семен ХАНІН: Здобути мрію

Відчувати слово, володіти ним, використовувати всі його можливості — чи не найперша вимога будь-якої гуманітарної професії. А якщо при цьому людина є юристом, слова та смисли набувають незвичного забарвлення. У рубриці «Особистість» ми намагаємося показати людину з різних боків — ставимо актуальні запитання і очікуємо на нестандартні відповіді. Але цього разу герой нашої обкладинки, керуючий партнер ЮК «Амбер» Семен ХАНІН, зруйнував наші паперові шаблони та вийшов за межі стандартів. Адже, окрім того, що пан Ханін керує успішною юрфірмою, він є автором книжок: нещодавно світ побачили написані у співавторстві з Анною Ханіною «Сніданок юриста» та «Осінній жираф». Ці книги не про юристів, вони — про різнокольорові дрібниці, з яких складається наше сьогодення та світ, у якому ми живемо. Тож про те, як переплітаються повсякденне життя та правнича професія, про міфи та реальність — розповідає Семен ХАНІН

У мене був такий період у житті, коли я брав участь в управлінні журналом. Я точно не журналіст, швидше військовий, програміст, математик, економіст, юрист, адвокат, але ніяк не видавець. Проте в нашій країні цим мало кого здивуєш, усі займаються усім, причому іноді успішно. А іноді й ні. Як кому пощастить. Так от, весь час я боровся з професіоналами, з їхнім стилем викладення матеріалу. Вони так називають статтю і ставлять запитання в інтерв’ю, що відповіді вже можна і не читати. Усе зрозуміло, все вгадується до коми. Якщо така стаття називається «Юриспруденція — життя чи хобі», то йтиметься про людину, яка присвятила себе юридичній науці. Вона розповість, як народилася, навчалася, працювала та безліч інших нудних деталей, цікавих тільки її родині та друзям. У цьому інтерв’ю вона відповість на запитання, як вона прийшла до професії, якою вона бачить її зараз, що хотіла б змінити. Поговорить про актуальне, згадає минуле, помріє про майбутнє. Такі статті або інтерв’ю друкуються за гроші «замовника» і лягають у сімейний архів. Здавалося б, чи є сенс жувати жуйку? Але бажання потрапити на «глянець» — велике і завжди затребуване. А якщо є попит, то є і профільні видання. Я стирав резинкою назву «Відданість професії» і писав «Носоріг в окулярах», міняв «Провал влади» на «Тріумф засмаглої мавпи» тощо. Читач повинен перебувати в напруженні, його до останнього рядка не має залишати бажання читати видрукувані друкарським способом букви на глянцевому папері. Так писати важко, тож народ часто шукав роботу більш просту і звичну. А термін здачі журналу наближався, тож я сідав за перо. «Сам запропонував — сам і втілюй у життя», — говорив менш літературною мовою командир роти в роки моєї лихої військової юності. І я писав статті під різними псевдонімами, писав запитання, відповіді, коментарі, поки все це мені не набридло.

 

ВІДЧАЙ — ГІРШИЙ ЗА СМЕРТЬ

 

Але за ці кілька років я зрозумів, як мені здається, одну нехитру істину: писати і говорити треба щиро. Читач інстинктивно відчуває фальш. І ще одне. Про що б ти не писав або говорив — про жирність сметани або користь ранніх шлюбів — усе це насамперед розповідь про себе самого. Як ти пишеш, що говориш, свариш кого чи хвалиш — з кожним словом твій портрет вимальовується на друкованому аркуші. Нехай в оповіданні Червона Шапочка нагодувала Вовка ціанідами і сіла років на п’ять за перевищення меж необхідної самооборони. Ти, хочеш того чи ні, наповнив героїв казки своїми думками і рисами, і десь розповів про своє особисте. Я, наприклад, вважаю, що не може бути перевищення заходів необхідної самооборони. Якщо ти вже піддався нападу, то потрібно стріляти, причому на ураження (за можливості), якщо, звичайно, є з чого. Але Закон вимагає оцінити спочатку ступінь загрози, вникнути в задуми злочинця. Скажімо, поставити запитання, що саме він тримає в руці — гранату або камінь? Ось і чалиться (даруйте за сленг) моя Червона Шапочка по таборах, а могла собі в межах Закону спокійно бути проковтнута Вовком, та ще й разом із бабусею. А потім моя героїня завагітніла від начальника табору і народила чудового хлопчика. Відпустили її за зразкову поведінку на умовно-дострокове, і весілля було на заздрість всій окрузі. І жила Шапочка з начальником табору душа в душу і померли вони в один день. А все хочу сказати, що несповідимі шляхи нашого життя, що зневірюватися не потрібно, бо відчай — гірший за смерть. Я, звісно, ніколи або майже ніколи не пояснюю, що хотів тим або іншим сказати, кому і навіщо. Це все одно, як після чергової серії «Зоряних війн» із магістром Йодою і Люком Скайуокером виходив би режисер і бубонів про свій внутрішній світ. Навіщо мені його світ, мені потрібен його фільм! А як саме я зрозумів, яка різниця? Мені було цікаво, і це найважливіше. Тому і моя Червона Шапочка назвала свого сина Люком. Але чи повинен я пояснювати читачеві вибір імені? Ні, і ще раз ні. Нехай кожен усе вирішить для себе сам. І в першу чергу тому, що ми всі набагато більше, ніж просто юристи, лікарі та військові. Це ми так гроші заробляємо.

 

ДОРОСЛЕ ДИТИНСТВО

 

Ми діти, які дуже подорослішали, зі світом нереалізованих фантазій у грудях і сивим волоссям на скронях. Нехай завдяки Шапочці на одну мить хтось витягне з глибини душі себе самого, а потім піде з нею за колючий дріт, посидить у камері із закоренілими злочинцями. Поміркує, для чого потрібні в’язниці, кого варто туди саджати, а кого ні. Або просто прочитає як казку і викине написане на смітник, це його справа. Але якщо ти не змусив витягти зсередини читача те, що робить його людиною, а не лайном (вибачте), то копійки щербатої не варта твоя писанина. А тим часом Червона Шапочка зареєструвалася як кандидат у мери міста, де жила в шлюбі з тюремним босом. Дуже їй закортіло життя в окрузі змінити, адже начебто городяни і на свободі, а живуть як у в’язниці. Бідність загнала їх на тюремні нари. Вільно ходять за жебрацькою зарплатнею на обридлу роботу, щоб з голоду не померти, вільно нікуди не їздять, бо грошей немає, вільно купують продукти і товари за тими цінами і тієї якості, що їм запропонують. І пише вона в програмі: «Геть свободу, остаточно і безповоротно!». І знімають її з виборчих перегонів, бо юристи провладного кандидата подають на Червону до суду, мовляв, вона у своїй програмі закликає зневажати чинну Конституцію і скасувати гарантовану нею свободу на рабство. Особливо юристи в позові звертають увагу на той факт, що недаремно Шапка червона, ой недаремно. І вільний реформований суд приймає законне рішення, знімає Шапочку з виборів і відправляє до сина Люка і чоловіка-тюремника. А городяни свистять їй услід і сварять на всі боки. Мовляв, народилися вільними і помремо такими. І розуміє Шапочка, що не в мері і владі було питання, що не суддів потрібно міняти, заганяючи їх за дурдом люстрацією та іншою нісенітницею, а народ у місті — такий собі. Хоча чому одразу такий собі, адже має право вибрати і вільне рабство. Тут вже як хто любить: кому казка, а кому бубликів в’язка.

 

СВІТ МІНЯТИ, ЩО ВЕДМЕДЯ НАЗДОГАНЯТИ

 

І вирішила Шапочка більше не змінювати навколишній світ, а зайнятися собою, чоловіком і сином. Почали вони розумні книжки читати, езотерикою захоплюватися. Головне, вже говорить Шапочка, як сама людина живе, що думає. Світ міняти, що ведмедя наздоганяти. Ну наздогнав, і що далі? А ось себе змінити можна, і навіть потрібно. Книжку під ноги поклав, іншу на неї поставив і дивишся — сходи за хмари ведуть. А там горизонти інші або зовсім немає таких. Злітає з тебе все лушпиння. Дивишся, озираєшся. І бачиш, як спливають хвилини твого єдиного життя, які дрібні проблеми, мізерні бажання. І кидають Шапка з чоловіком обридле їм місто та їдуть дружною сім’єю в куточок дикої природи, що залишився. Там повітря чистіше, життя насиченіше. Колишній тюремник на новому місці зробився Айболитом, а Шапочка, відповідно, стала юристом, склала адвокатський іспит і тривалий час вважалася найкращим тамтешнім захисником. А на місце колишнього начальника табору надіслали нового, що дівок у таборі псував, але в дружини не брав. І зажило місто спокійним звичним вільним життям. А як ще? Тим часом Червона Шапочка запропонувала повернути золотий еквівалент замість паперових грошей. Бо за працю каторжну видадуть тобі купу фішок з монополії, та ще Авер Атног намагається фішкосховище спалити, а в метушні трохи поживитися. Авер навіть білборди надрукувала — «Спали брудні фішкосховища!». От уже ці борці за чистоту, спасу від них немає, як від комарів у літню ніч. Усе вогню їм подавай. Палять потім такі все підряд, попри закони і кодекси, собі на наживу, людям на забаву. А так, отримав свій шматок золота і розпоряджаєшся ним собі на втіху, ні тобі обміну, ні валютного регулювання. Краса. Почула це Авер Атног і аж позеленіла від злості. Збиралася навіть Айболита (чоловіка Шапочки) спокусити і відкрити з ним на пару місцевий будинок терпимості з романтичною назвою «Вогонь і гроші». Але Айболить недарма був чоловіком адвокатеси і про кримінальну відповідальність за проституцію знав напевно. Спершу хотів він плюнути в її зелену пику, але передумав і звернувся до НАБУ із заявою. Щоправда, ледачі набуїни (що заслужено в народі названі лінивцями) хотіли зробити з Айболита агента Катерину, навіть ніж спеціальний приготували. Але Айболить був мужик суворий і, згадавши своє табірне минуле, послав їх трасу Луцьк — Рівне лагодити. Ті хлопці, до всіх своїх бід, виявилися без гумору і посадили голову «Укравтодору», а Авер Атног під шумок змоталася до крокодилів на вічне поселення, де, за чутками, і донині живе.

МРІЇ

 

Але роки, роки — ось хто зрадить раніше за інших, незабаром запал подружжя згас. Люк виріс і повернувся в місто (з якого раніше Шапочка з чоловіком поїхали) в СБУ працювати. Справжнісінький Агент 007, а не Люк Скай­уокер. Там його новий начальник в’язниці теж привернув до оргій у місцевій жіночій зоні та інших радощів життя провінційного містечка. Але Люк був хлопчик хороший, вихований і батькам про такі пригоди не писав. Шапочка і Айболить же думали, що не справа батьків замість дітей життя проживати. Вони, мовляв, дорогу в життя Люку відкрили, не більше й не менше. А там уже немає їх влади. І стали вони ще більше любити один одного, ймовірно тому, що не було вже давно батьків з ними в підмісячному світі, а нерозтрачена любов гірша за ніж у спину, болить і назов­ні проситься. І коли не стало на землі Червоної Шапочки, прекрасного адвоката і людини, і колишнього тюремника, доброго доктора Айболита, всі практично одразу забули про їхнє існування. Але перед смертю Шапочка встигла написати на зворотному боці вирваної з вироку сторінки: «Нерозумно мріяти про те, що вже у тебе є. Людина, мріючи отримати в дар хоч дещицю божественної сили, забуває... ». Але розбирати нотатки юристів усе одно, що юшку з депутатом сьорбати — чи то сам поїв, чи то тебе з’їли. А Червона Шапочка була дуже хорошим юристом.