Історичне право: Крізь вогонь і моду

Анастасія ПОЧЕКУТОВА,
письменниця, любителька історії

Від Римської імперії до Радянського Союзу — які модні закони зумовлювали розвиток тодішньої модної індустрії

У 2004 році понад двісті іранських жінок заарештували за носіння одягу, що не відповідає ісламським нормам, у 2017-му в Косово чоловіка ув’язнили на місяць за футболку з сербським гербом, а в Брюсселі, перед тим як одягнути міні-спідницю, дівчина має отримати письмовий дозвіл від батька. «Це всього лише одиничні випадки», — скажуть одні. «Закономірність», — відповість на це історія моди протяжністю у понад дві тисячі років.

Бюджетна економія

Одні з перших згадок про так звані модні закони датуються третім століттям до нашої ери, коли на теренах Римської імперії було прийнято закон трибуна Оппія (215 рік до н.е.), що забороняв римським жінкам носити надміру дороге та різнокольорове вбрання. Причиною, що спонукала звиклих до розкошів та багатства римлян, відмовитись від розшитих золотом одеж послугував банальний дефіцит оборонного бюджету, який таким чином намагались поповнити. Також у Римській імперії існували законодавчі акти, що зобов’язували всіх представниць сфери інтимних послуг фарбувати волосся у рудий колір, а простим плебеям чи навіть патриціям заборонялось носити пурпурний одяг. Усі ці обмеження вводились лише з однією метою — чітко розмежувати людей за соціальним та економічним статусами.

Саме класове розмежування слугувало ключовою рушійною силою в модній індустрії. А наряд, який підпадав під характеристики дорогого та вишуканого, міг не лише прикрасити людину, а й врятувати їй життя. Так, у період Середньовіччя під час судових засідань неодноразово вирок обвинувачуваному базувався не на доказах, а на його вбранні. Показовим може слугувати справа паризького теслі Перрина Алуе, якого у 1390 році затримали за крадіжку коштовностей. І хоча підсудний визнав свою провину, судді дійшли висновку, що оскільки він був доб­ре вдягнений, то грошей особливо не потребував, а отже, і судити його немає за що. А от Симону Лорпіну поталанило менше: його у 1391 році теж затримали за крадіжку. Справедливий суд при майже цілковитій відсутності доказів визнав Симона винним та прирік на тортури. Причиною звинувачень став убогий та дірявий одяг підсудного.

Аби вберегтись від подібної плутанини, коли наряд не відповідав соціальному статусу того, хто його носив, у Середньовічній Європі робили спроби ввести так звані Класові закони. Першим у цьому відзначився англійський король Генріх VIII. У 1510 році дев’ятнадцятирічний Генріх заборонив простим людям носити будь-який матеріал, окрім льону, шерсті та овчини, при цьому тільки суворо обмежених кольорів. Аристократів закон Генріха теж не оминув. Так, шовкові тканини могли дозволити собі лише представники королівської родини та герцоги, а лікарям заборонялось мати одяг бузкового та червоного кольорів. Покарання за непослух варіювалось від повної конфіскації всіх статків до смертної кари.

Часто уряд контролював, що та коли носити громадянам не лише з економічних та соціальних, а й з політичних міркувань. Після Другого якобітського повстання, у 1746 році, в Англії було прийнято Акт про одяг, що забороняв будь-які деталі національного шотландського костюма. Англійці були не єдиними, хто боровся з інакодумством за допомогою одягу. Починаючи з 1805 року, в Російській імперії неодноразово видавалися укази, що повністю або частково забороняли народний одяг різних національних меншин. Наприклад, на носіння шейтеля, традиційної єврейської перуки, що була частиною костюма заміжньої єврейки, накладався непомірний на ті часи штраф у розмірі 5 карбованців. А Павло І, син Катерини ІІ, у намаганні зупинити поширення демократичних ідей, які панували в Європі після Великої французької революції, видав наказ, згідно з яким французькі капелюшки та інші деталі одягу були поза законом.

Узагалі є думка, що Французька революція назавжди змінила не лише вигляд політичної карти Європи, а й вплинула на ставлення людини до одягу. Саме післяреволюційне скасування так званих Цехових законів дало змогу робітникам об’єднуватися у великі підприємства, які й почали серійно випускати одяг та білизну. І якщо до початку індустріалізації одяг сприймався як частина рухомого майна, деякі деталі гардероба передавались з покоління в покоління як вигідне капіталовкладення, то з другої половини ХІХ сторіччя він впевнено перейшов до категорії товару першої необхідності. А ще через пару десятиліть еволюціонував у символ спротиву та самовираження.

 

Модна індустрія Рейху

Традиційно роль першопрохідця в модній революції взяли на себе жінки. У 1919 році розголосу набула справа організації Sheriffettes. Побою­ючись сучасних модних віянь, влада Нью-Йорка створила спеціальну організацію, яка стежила за жінками на громадських пляжах. Основ­ним завдання 20 членів Sheriffettes було за допомогою лінійки виміряти довжину купального костюма і в разі незначних відхилень від встановлених норм, заарештовувати правопорушницю. На думку влади, лише так можна було боротися за моральні цінності населення і правильно виховувати молодь.

Використовувати одяг як дієвий спосіб виховання молоді намагався й Адольф Гітлер. Після прийняття у 1935 році Нюрнберзьких расових законів у нацистській Німеччині були зачинені майже всі підприємства, що виготовляли одяг, адже історично склалося, що в сфері шиття та виробництва тканин головували євреї. Одним із відповідальних за новий стиль громадян Рейху став дизайнер Карл Дибич, що у співавторстві з Вальтером Хеком розробляв уніформу для солдатів СС. Відшивались такі костюми на знаменитій і тепер фабриці Хуго Боса.

Гітлер не збирався стояти осторонь і приклав руку до розвитку модної індустрії Німеччини. Особ­ливо фюрер переймався образом та виглядом справжньої німецької жінки. Згідно з ідеологією Рейху, німкеня через своє вбрання повинна демонструвати відданість державі та чоловіку. Уже з 1936 року всі представниці прекрасної стані повинні були вступити до Союзу німецьких дівчат, в якому діяла затверджена самим Гітлером уніформа: темно-синя спідниця, біла блузка і чорна краватка зі шкіряною шпилькою. Дівчатам категорично заборонялося носити високі підбори і шовкові панчохи. З прикрас допускалися каблучки і наручний годинник. Також, відповідно до законодавчо затвердженої постанови «Кров та ґрунт» (нім. Blut und Boden), влада намагалась впровадити як єдиний святковий одяг «Трахт» — сукня в національному баварському стилі. На думку деяких дослідників, відгомін «модних законів» Третього Рейху в німецькій індустрії одягу відчувається і дотепер.

 

Радянська мода

Не відставав від Німеччини і Радянський Союз. У країні, де нормативно регулювався кожен аспект життя громадян, одяг не став винятком. Під категоричну заборону потрапляло все, що, на думку Партії, мало яскраво виражений відбиток Заходу, решту ж товарів виготовляли за спеціально розроб­леними стандартами. Наприклад, ДЕСТ (рос. ГОСТ) 12566-88 визначав сортність для пошиву товарів побутового призначення (одяг та білизна), 124132-83 — відповідав за чоловічі халати, а 5759-75 — за фуфайки та майки.

З приходом до влади Хрущова почався період відлиги, наслідком якого стала справжня підпільна модна революція і поява фарцувальників. Фарцою, або фарцуванням, називали спекулятивну/контрабандну торгівлю іноземними та дефіцитними товарами: одягом, косметикою, побутовою хімією, музикою тощо. До 1957 року, коли у рамках VI Всесвітнього фестивалю молоді і студентів до Москви приїхало понад 30 тисяч іноземців з 131 країни світу, рух фарцування досягнув таких масштабів, що для боротьби з ним був створений спеціальний відділ КДБ. Найпоширенішим покаранням за спекуляцію, відповідно до Кримінального кодексу СРСР, був строк позбавлення волі від двох до семи років з конфіскацією майна. У 1961 році стався випадок, що приголомшив усіх любителів гарно вдягатись. Обвинувачуючи у спекуляції та скупці валюти в іноземців, КДБ затримало трьох молодих людей — Яна Рокотова, Владислава Файбишенка і Дмитра Яковлєва. Після декількох судових засідань та перегляду справи у вищій інстанції всіх трьох засудили до розстрілу.

Звісно, «модні вироки» залишились у минулому і багато хто стверджує, що на сьогодні одяг є чи не єдиним найбільш доступним та демократичним способом для самовираження людей у всьому світі. Але чи справді це так? Торік у Франції набув чинності закон про заборону одягу, що повністю приховує фігуру та обличчя, у Південній Кореї за міні-спідницю доведеться заплатити штраф у розмірі 45 доларів, а міністр етики Уганди Саймон Локод у 2013 році заявив, що всі жінки, які носять «що-небудь вище коліна», повинні бути заарештовані. Можливо, настав час задуматися, що справа не завжди в одязі, а часто у нас самих?