№6 Червень 2018 року → До справи

Проблема: Церковний стан

Cергій СТРЕТОВИЧ,
адвокат АО Hillmont Partners

Проблемні питання ініціативи Президента України щодо утворення Помісної Автокефальної Української Православної Церкви

У квітні цього року на офіційному сайті Константинопольського Патріархату з’явилася інформація про прийняття до розгляду прохання Президента України, депутатів Верховної Ради України, УПЦ КП та Української Автокефальної Церкви щодо надання Томосу, тобто дозволу на створення в Україні єдиної незалежної від Москви канонічної православної церкви.

Свої основні твердження Президент України Петро Порошенко висловив 23 квітня у програмі «Свобода слова» на телеканалі ICTV, зокрема: «Помісна Автокефальна Українська Православна Церква є ключовим елементом нашої державності і нашої незалежності»; «Армія боронить українську землю. Мова боронить українське серце. Церква боронить українську душу»; «Це не церковне питання. Це не просто державне питання. Це — історична подія, коли в Україну за багато сотень років повернеться своя власна Церква».

Подібні ж висловлювання протягом останніх місяців доволі часто звучали як з уст Президента, так і з уст релігійних та громадських діячів, які підтримують Президента у цьому питанні.

Та необхідно враховувати, що, за даними Релігійно-інформаційної служби України, Українська православна церква Київського патріархату сьогодні має 5 167 парафій, де служать 3 640 священиків. УПЦ ж Московського патріархату — 12 348 релігійних громад, в яких правлять 10 424 священнослужителі.

 

Знакові положення


Речники російської церкви та Московського патріархату одразу ж заявили, що українські політики не мають права вирішувати церковні питання: «Українська православна церква, яка має канонічний зв’язок зі Вселенським Православ’ям, не зверталася до Патріарха Варфоломія з проханням надати автокефалію Православній Церкві в Україні та не уповноважувала на це ані Президента, ані депутатів Верховної Ради України. У зв’язку з цим згадані ініціативи є перевищенням влади, а також втручанням у церковні справи».

Справді, згідно з пунктом 1 Статуту про управління Української православної церкви, прийнятого Собором УПЦ 25—27 листопада 1990 року, УПЦ є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої. До того ж, відповідно до пункту 4 цього Статуту, УПЦ у своєму управлінні керується постановами Архієрейського Собору Руської Православної Церкви від 25—27 жовтня 1990 року та цим Статутом при повазі до державних законів і дотриманні їх. За змістом пункту 5 Статуту УПЦ є самокерованою частиною Руської Православної Церкви.

З правової точки зору знаковими є положення Статуту про управління Української православної церкви Київського патріархату, прийнятого Помісним Собором УАПЦ 5 червня 1990 року. Так, згідно з пунктами 3 та 4 Статуту, УПЦ КП є рівною в правах з усіма автокефальними помісними православними церквами і незалежною у своєму устрої та управлінні. УПЦ КП прагне до подолання існуючого церковного розділення та утворення в Україні автокефальної єдиної Помісної Української Православної Церкви з Патріаршим престолом у м. Києві.

Тобто, ще 1990 року УПЦ КП поставила собі за мету об’єднання у складі єдиної помісної церкви в Україні поза межами будь-якого впливу Російської православної церкви.

 

Кесареве кесарю, а Боже Богові


Ініціатива Президента України викликала жваве обговорення у суспільно-політичних колах нашої країни. Так, майже одразу після новини про звернення до Константинопольського Патріархату з дозволом про надання Томосу чисельні політичні оглядачі у своїх висновках дійшли тотожної думки, що створення помісної церкви насамперед надаватиме Петру Порошенку знач­ні електоральні дивіденди, адже значення єдиної церкви набагато важливіше за отримання безвізового режиму з Європейським Союзом. Однак це озброїть і промосковськи налаштовані сили, що в сухому залишку лише призведе до подальшого розколу і так неоднозначно визначених віруючих у суспільстві та може спровокувати й нові силові протистояння та навіть збройні конфлікти не без участі сусідньої держави, чого провокувати наразі не можна.

Як відзначають українські видання, з часів здобуття незалежності це вже третя спроба керівництва нашої держави спільно з УПЦ КП та УАПЦ одержати у Константинопольського Патріархату дозвіл на створення єдиної помісної церкви в Україні. Якого ж рішення Константинопольського Патріарха наразі можна очікувати, напевне відомо лише Богу.

Керівники держави системно ігнорують положення статті 35 Конс­титуції України в тому, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави.

У цьому контексті варто було б нагадати очільнику держави та небайдужим до цієї його ініціативи людям слова Ісуса Христа: «Віддайте кесареве кесарю, а Боже Богові». Цим висловлюванням Ісус Христос назавжди розділив політику та релігію, службу державі та служіння Богу. Слова Христа покликані зав­жди нагадувати нам, що людина — це більш ніж політика, економіка та гроші взяті разом, тож зловживати релігійними переконаннями громадян нашої країни заради досягнення політичних цілей не варто.

У підсумку зазначимо, що право православних віруючих України обирати духовного отця — священика або храм чи то Київського, чи то Московського патріархатів має реалізовуватися винятково самими віруючими, а в питання, що стосуються релігійного життя громади, держава втручатися не повинна.