Історичне право: Шлюбна карта

Анастасія ПОЧЕКУТОВА,
письменниця, любителька історії

Право на любов: історична ретроспектива розвитку законодавства щодо регулювання шлюбних правовідносин

Захрі Яганах було 13 років, коли її, відповідно до законів шаріату, цілком легально, але все ж таки насильно, віддали заміж за чоловіка, вдвічі старшого за неї. Свій перший ранок у статусі одруженої жінки Захра провела на лікарняному ліжку, встигнувши за неповні 24 години шлюбу розгнівати новоспеченого чоловіка. Першу свою дитину із трьох вона народила в 14, а в 2007-му була змушена рятувати себе і свою родину з палаючого, замкненого будинку, який її чоловік підпалив як покарання за непослух. Уся ця історія цілком мог­ла лягти в основу якогось драматичного фільму, якби не була настільки реальною, настільки повторюваною.

У світі, де юридично обґрунтовується та на законодавчому рівні закріплюється майже кожен крок людини, сімейне право досі залишається сферою, повною сірих плям та протиріч. Так склалося історично.

 

Конкубінат та полігамія


Перші закони, що регулювали шлюбні відносини, виникли ще задовго до нашої ери на території Римської імперії і вважалися досить прог­ресивними та відверто скандальними для свого часу. Варто згадати відомий Lex Canuleia, закон прийнятий Народним трибуном Гаєм Канулея у 445 році до н.е., що офіційно дозволив шлюби між патриціями (знаттю) та плебеями (простим народом). До того часу такі шлюби були заборонені та могли тягти за собою жорстоке покарання. Узагалі Римська імперія вирізнялась досить широким кругозором на сімейне життя. Чого вартий лише так званий інститут конкубінату. Конкубінами називали неодружених жінок, що тривалий час перебували у відносинах з чоловіком. При цьому у республіканську епоху Риму чоловік цілком законно міг бути офіційно одруженим і мати на утриманні конкубіну. На відмінну від полігамного шлюбу, діти, що були народжені в конкубінаті, не мали права на успадкування батьківського статку та його соціального статусу. Інститут конкубінату під багатьма назвами існував і після того, як Римська імперія припинила своє існування. В Японії, наприклад, його офіційно заборонили лише в ХХ сторіччі.

Ще однією з цікавих сторінок сімейного законодавства можна вважати правові норми щодо регулювання полігамії (багатоженство). Інститут полігамних шлюбів був одним із найпоширеніших форм сімейних стосунків на території України до приходу християнства. Так, за даними істориків, лише у Володимира Святославовича було п’ять офіційних дружин, і це не рахуючи наложниць. Простим людям дозволялось та навіть заохочувалось мати від двох до чотирьох дружин залежно від племені і території проживання. Найчастіше стародавня слов’янська сім’я складалась із чоловіка, старшої дружини, що виконувала в родині роль керуючого господарством, та меншиці (молодшої дружини), в обов’язки якої входило народжувати дітей та всі хатні клопоти. Поширеним явищем було приймати за меншицю вдову брата або близьку родичку. Полігамія була офіційно заборонена на Русі після прийняття християнства. Але, що цікаво, серед теологів досі точаться суперечки, чи справді Біблія не дозволяє мати більше, ніж одну дружину, адже в християнських духовних книгах така заборона вказана лише для священнослужителів. Сьогодні полігамні шлюби все ще не є рідкістю. Так, вони офіційно дозволені в країнах, де основним джерелом права є закони шаріату. При цьому, хоч у всіх країнах, в яких сповідують християнство, багатоженство заборонено, уряди Великої Британії, Норвегії, Австралії та Франції (у Франції, правда, до 1993 року) офіційно визнають полігамні шлюби, що були укладені на територіях, де це дозволяється.

 

За церковними канонами?


Після укріплення християнства як основної релігії на території Європи інститут шлюбу офіційно перейшов під опіку церкви, яка без втручання держави вирішувала всі можливі сімейні питання: починаючи від дозволу на шлюб і закінчуючи його розірванням, що в той час було майже неможливою процедурою. Чого лише варта легендарна історія появи відокремленої англійської церкви! Коли в 1529 році Римський Папа Климент VII відмовив британському королю Генріху VIII у розлученні з його дружиною Катериною, Генріх, не довго думаючи, офіційно розірвав будь-які стосунки з католицьким Римом і проголосив про створення нової церкви. Шлюб с Катериною Арагонською було анульовано, а наступною королевою Англії стала Анна Болейн. Та, на жаль, історія Анни щасливого кінця не мала: її було звинувачено у зраді та страчено.

До речі, в Російській імперії громадянський шлюб, який було укладено не за церковним обрядом, та розлучення аж до революції 1917 року вважалися незаконними. Узагалі шлюбне законодавство там змінювалося від царя до царя. Так, Петро Перший свого часу ввів офіційну заборону на одруження між вільними та кріпаками. Якщо ж такий шлюб усе ж укладали, то вільна людина одразу з церковним свідоцтвом про одруження отримувала довічне рабство, прирівнюючись за статусом до свого чоловіка/дружини. Цю норму було скасовано лише при Катерині ІІ, і то тільки щодо чоловіків. Жінкам довелося чекати ще сто років. Важливим кроком в європеїзації російського шлюбного законодавства також вважається закон, прийнятий 1830 року, що підвищував віковий ценз наречених до 18 років для чоловіків і до 16-ти для жінок. До цього зазвичай керувались канонічними церковними законами, що визнавали придатними до сімейного життя чоловіків та жінок 15-ти і 1­3-ти років відповідно. До слова, право чоловіка насильно віддати дружину під чернече постриження анулювали лише 1845 року.

Не далеко від Російської імперії в питанні антигуманних шлюбних ­законів утік і Радянський Союз. Так, 15 лютого 1947 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про заборону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями». Окрім власне заборони, указ визнавав недійсними всі шлюби, що були укладені до його прийняття, забороняв аборти та майже унеможливив розлучення. Офіційною причиною, як було вказано у преамбулі закону, було пік­лування про радянських жінок, що відчували постійне пригноблення від своїх іноземних чоловіків. Хоча насправді, на думку багатьох істориків, перед урядом СРСР стояло завдання якнайшвидше відновити кількість населення після Другої світової війни. Моральний бік питання, звісно, нікого не хвилював. Так, наприклад, відому радянську акторку Тетяну Окуневську («Зірка приваб­ливого щастя», «Кордон. Тайговий роман») у 1947 році заарештували та засудили до 10 років таборів за короткий роман з іноземцем. Ще гірша доля спіткала Зою Федорову («Операція «И», «Дівчина без адреси») — за зв’язок з американським військовим аташе її засудили до 25 років ув’язнення. Офіційно закон припинив діяти лише в 1969 році.

 

Справа не в законах


Сьогодні у більшості країн світу діють досить прозорі та стандартизовані закони, що регулюють сімейні відносини. Не без винятків, звісно. Лідером за абсурдними та нелогічними законодавчими актами стали США. Так, наприклад, у штаті Кентуккі заборонено одружуватись з однією й тією ж людиною більш ніж три рази, а в Аризоні чоловікові офіційно дозволено раз у місяць відлупцювати дружину. Та не Америкою єдиною: в Самоа доведеться відповісти перед законом, якщо ви забули про день народження дружини; в Японії старший брат має першочергове право на наречену молодшого; а в Новій Зеландії особам, що не досягли повнолітня, але перебувають у законному шлюбі, дозволяється вживати алкогольні напої у публічних місцях.

На жаль, навіть найпрогресивніші та найпрозоріші закони щодо регулювання шлюбно-сімейних відносин не в змозі протидіяти злочинам, що порушують права та свободи чоловіків чи жінок у всьому світі. За даними Міжнародного фонду з дос­лідження проблем жінок, щороку в світі реєструється майже 15 мільйонів дитячих шлюбів. А хоча в Україні вже 17 років діє Закон «Про попередження насильства в сім’ї», це не заважає Всесвітній організації охорони здоров’я щорічно реєструвати понад 600 випадків смертей жінок від жорстокого поводження, а за інформа­цією МВС України за 2013 рік — 10 % одружених чоловіків постійно піддаються моральним та фізичним знущанням у сім’ї. Очевидно, сімейне благополуччя та щастя все-таки лише малою мірою залежить від законів та нормативно-правових актів.