Історичне право: Відьми на-гора

Анастасія ПОЧЕКУТОВА,
письменниця, любителька історії

На відміну від Європи, суди над відьмами на території сучасної України відрізнялись винятковою м’якістю

1257 року у французькому містечку Тулуза після довготривалих тортур молода дівчина Анжела де Лабарт зізналась, що народила диявольську дитину з головою вовка та хвостом змії. Її привселюдна страта стала першим офіційно зареєстрованим випадком спалювання відьми. А поки французькі ченці катували Анжелу, в Києві Серапіон Володимирський, архімандрит Києво-Печерського монастиря, звертався до вірян зі своїм «Словом» (проповіддю-повчанням), в якому засуджував будь-які самосуди та звинувачення у чаклунстві як абсурдні і такі, що суперечать православній вірі.

У принципі, це все, що ми могли б знати про суди над відьмами на території України, якби здавна вміли беззастережно виконувати закони та вчитись на помилках інших. Але, як відомо, історія не має умовного часу, саме тому остання офіційно засвідчена судова справа про чаклунство на території України датується 1829 роком. І поки в світі у цей час винаходили акордеон та друкарську машинку, вводили поняття про кінетичну енергію та створювали перший громадський транспорт, у містечку Липовець (Вінницька область) священик Федір Блонський звинувачував місцеву жительку Катерину Мартиновську в тому, що та, жбурляючи з воза солому та капустяне листя, намагалась його зурочити.

 

Справа не в гуманізмі


Спочатку варто було б розібратися, хто ж такі відьми? У побутових уявленнях українців відьмами (чаклунками, мольфарками) називали переважно жінок, які володіли надприродною силою та найімовірніше укладали угоди з дияволом. Відьми поділялися на природжених та нав­чених. І якщо перші ще могли за відповідну платню допомагати людям, то другі слугували винятково злу. Найчастіше відьом звинувачували у псуванні корів та врожаю, насиланні хвороб та всіляких зурочень. При цьому так звана любовна магія (привороти та ворожіння на суджених) під відьомські справи не підпадала, адже ще з часів язичництва належала до умовно-дозволеної та практикувалась майже в кожній сім’ї.

Загалом через вплив православ’я, відхід від бруталізації правової системи та збережене досить довго після хрещення Русі двовір’я (суміш християнських та язичницьких вірувань) суди над відьмами на території сучасної України відрізнялись винятковою м’якістю, хоч і використовували як юридичні обґрунтування німецькі законодавчі акти «Саксонське зерцало» та «Каролінський кодекс» (1532 рік). Наприклад, за кодексом, людина, що тільки підозрювалась у чаклунстві, могла бути віддана під тортури, а в разі отримання щиросердного зізнання відьму належало «очистити» за допомогою вогню.

Варто визнати, що тортури досить рідко використовувались на території України у судових справах над відьмами. І причина аж ніяк не в гуманізмі судової системи, а в цілком банальній меркантильності. Утримувати повноцінного та добре навчено ката могли дозволити собі лише багаті та великі міста. За інформацією Катерини Диси, дослідниці питання судів про чари на території України, у XVII сторіччі лише три міста (Львів, Кременець та Кам’янець) мали власного ката і саме в їхніх архівах вдалося знайти детальні описи процесу дізнання, що використовувався під час судів над відьмами.

Так, 1634 року у Львові за пі­дозрою у скоєнні вбивства магічними засобами були заарештовані три жінки — Єва Грубарка, Доротея Смоличка та Єва Питлоха. Після кількатижневого ув’язнення було прийняте рішення піддати жінок тортурам, оскільки вони відмовлялися визнати провину в інкримінованій їм справі. Методом дізнання «слідства» стала дерев’яна драбина із спеціальним фіксуючим механізмом на одній стороні та обертальним елементом на іншій. Прив’язуючи людину до такої драбини (яку ще називають дибою), можна домогтися вивихів суглобів, розірвання м’язів та ушкодження тканин. Не важко здогадатися, що після декількох «очних ставок» з дибою, обвинувачені повністю визнали свою вину. І хоч через деякий час жінки відмовлялися від зізнання, намагались добитись перегляду справи, їх це не врятувало. Усіх трьох було страчено.

Є й протилежні випадки вирішення подібних справ. Так, можна згадати суд над Гапкою Петриковою з Волинського воєводства. У 1747 році жінку звинуватили у використанні відьомства для скоєння вбивства. Після кількох раундів тортур, серед яких, окрім диби, використовували також припалювання свічками, Гапка так і не визнала свою вину і в результаті була повністю виправдана.

 

«Відьомська істерія»


Говорити про українські суди над відьмами неможливо без проведення аналогії з процесами, що відбувалися в Європі. Пік так званої відьомської істерії, коли інквізицією було проведено понад 50 тисяч судових розглядів, з сумарною кількістю жертв більш ніж 35 тисяч осіб, припав на період з XV по XVIII сторіччя.

У 1484 році було опубліковано документ, що послугував своєрідним спусковим гачком для агентів інквізиції. Булла римського папи Інокентія VIII, яка закликала до винищення чаклунства на території Рейнленду (частина сучасної Німеччини), дала релігійним фанатикам офіційний церковний дозвіл на тортури та фізичне знищення інакодумців. А вже 1486-го, завдяки старанням Генріха Крамера та Якоба Шпренгера, світ побачив докладний посібник з виявлення, допиту та вбивства відьом, так званий Hexenhammer або «Молот відьом», який справедливо вважається однією з найкривавіших книг в історії людства.

У Європі звинувачення у чаклунстві практично автоматично приводило людину до страти. Навіть якщо доказів було обмаль або взагалі не було. Показовим прикладом такої справи може слугувати судовий розгляд проти Елісон Дівайс та її родини, що протягом декількох місяців тривав у маленькому містечку Пендел (графство Ланкашир, Англія). Елісон та її матір Елізабет було звинувачено у проклятті, яке призвело до смерті місцевого торгівця. Після тортур та показових судових розглядів ні Елісон, ні її сім’я не зізналась у скоєнні злочину, і суд використав як доказ свідчення дев’ятирічної Дженнет, рідної сестри Елісон, яка привселюдно визнала, що її матір та сестра відьми. Після цих свідчень Елісон, її матір та ще восьмеро обвинувачених було засуджено до страти та спалено живцем; подальша доля Дженнет невідома.

Що цікаво, в час, коли на території Європи вирувало багаття інквізиції, в Московській державі 1589 року був виданий «Судебник царя Федора Івановича», який надавав відьмам на рівні з повіями правовий захист. А в разі образи кривдник мав виплатити штраф на користь потерпілої. До речі, саме в Московській державі більшість покараних та обвинувачених у чаклунстві становили чоловіки — 70 %, своєрідний рекорд вдалося побити лише Ісландії, там 90 % покараних за чари були чоловічої статі.

Звісно, справи про чари залишились у далекому минулому. На території Речі Посполитої та Російської імперії судове переслідування за відьомство було остаточно скасоване у 1776 році, після чого, аби засудити когось уже недостатньо було простих пліток, наклепу чи чернечої самоуправи. І можна було б забути про ці криваві сторінки історії, якби не декілька неоднозначних фактів.

Так, в ізраїльському кримінальному законодавстві є стаття 417 щодо заборони чаклунства, ворожіння та магії за гроші; на розгляд Держдуми РФ неодноразово вносили закон, що передбачає кримінальну відповідальність за зайняття магією; у Саудівській Аравії звинуваченим у чаклунстві загрожує страта через відрубання голови; в Ірані у 2011 році декілька державних службовців було звільнено через спілкування з джинами та використання магічних ритуалів; у Великій Британії однією з останніх офіційно зареєстрованих справ про чаклунство була справа медіума Хелен Дункан, яку звинуватили у спілкуванні з духами та засудили до дев’яти місяців в’язниці. Як це не парадоксально, але описані вище події відбувалися у 1944 році. Закон про чаклунство, за яким судили Хелен Дункан, скасували лише 1951 року. Цікавим збігом є те, що однією з перших страчених відьом на території Великої Британії була майже повна тезка Хелен — Хейліз Дункан. Її звинуватили у чаклунстві та спалили живцем у 1591 році.

А Катерину Мартиновську з містечка Липовець після детального розгляду справи повністю виправдали, попросивши священика Блонського більше не турбувати суд усілякими нісенітницями. Сподіваємось, цей випадок так і залишиться останнім офіційно зареєстрованим судом над відьмою на території України.