Історичне право: Свій серед чужих

Ксенія ВЕНГЕР,
історик

Яким був статус Києва у правовий системі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої

 

Час від часу можна почути думку, що перебування Києва у складі Великого Князівства Литовського та особливо Речі Посполитої є ледве не аномалією, яка руйнує загальний стан речей. Між тім багато вітчизняних науковців стверджують: місто не було чужорідним у складі найпотужніших держав Східної Європи Пізнього Середньовіччя та Раннього Нового часу.

 

Корисні запозичення


Південно-західні давньоруські землі Литва приєднає до себе на початку XIV століття. Першими — Турівське, Пінське та Вітебське князівства, а пізніше Чернігів, Брянськ, Київські землі, Смоленськ і Волинь. На території цих князівств діяли литовське законодавство й адміністрація, їхній зв’язок з південно-східної Руссю перервався. Проте на руських землях Литовської держави джерелами права були «Руська Правда» та норми звичаєвого права, давньоруська мова була офіційною в судочинстві. Наприкінці XVI століття у Великому Князівстві Литовському починає свій розвиток система господарчих «листів», «привілеїв», постанов та статутів. 1447 року приймається перший загальноземський привілей Литви, Русі та Жмуді, 1468 року — перший судебник, котрий складався з 25 статей з кримінального та процесуального права. Перший статут Великого Князівства Литовського мав в основі саме «Руську Правду» та руське звичаєве право. Іншими джерелами статуту були литовське та польське законодавство, привілеї, римське та німецьке право тощо. Перша редакція Литовського статуту була складена 1529 року та записана давньоруською мовою. Цій документ діяв на території Литви аж до кінця XVI століття. Саме через запозичення норм цього статуту східно-руськими князівствами Московська держава повернулась до давньоруського закону, «Руської Правди». Рецепція положень статуту здійснювалась приказними дяками (офіційними особами Московського князівства) при складанні указних книг. Найбільша рецепція положень була здійснена у Московської державі при складанні Уложення 1629 року.

Але мусимо зауважити, що цей статут був причетним до шляхти, міські мешканці орієнтувалися на положення німецького, магдебурзького права та римської правової системи. Рецепція римського права здійснювалась на території Великого Князівства Литовського повсюдно. Феодальна держава та її судові органи потребували римської концепції сильної державної влади. І знову, саме з південно-західних земель молода північно-східна Московія запозичила ідеї та принципи римського, західного права.

Новонароджена у 1569 році потужна й активна Річ Посполита розповсюдила свою владу і вплив на Київ. 21 липня 1569 року королівській універсал, згідно з яким «повет и воеводство Кіевское, чрез нас до Корони Полской привернено...», був доведений до київської шляхти.

За своєю структурою владна вертикаль у Києві не відрізнялася від інших міст Речі Посполитої. Існували сенаторські посади воєводи та каштеляна, котрі змінили князівсько-вічеве керування на руських землях. Причому київський воєвода був найавторитетнішою фігурою у південно-східному регіоні Речі Посполитої. Досить розгалуженою була система земських чинів, більшість яких виконувала декоративну функцію, та більш зрозуміла і проста система міських «урядів». Сеймовою конституцією у Києві встановлено чотири земських «уряди» — стольника, підчашого, підстолія та чашника. Проте в місті залишались посади, які не вкладалися у схему звичної польської ієрархії: замкові «вряди» тиуна та осмника. Ці посади збереглися до Нового часу як наслідок великокняжого Києва завдяки політичній системі Великого Князівства Литовського, чия влада з величезною повагою ставилася до київських традицій самоврядування.

 

Складний характер


На розвиток правових преференцій міста Києва впливали два фактори: по-перше, завдяки географічному розташуванню Київ був завше усунутим не тільки від інших міст Речі Посполитої, а й під час внутрішніх негараздів ще й від основних ареалів політичних баталій. По-друге, як би це не здавалося дивним, позитивно впливав на поширення міських прав незгасний інтерес з боку Московського царства. Для Кракова Київ мав статус прикордонного міста, тим більше будучи надзвичайно потрібним та спокусливим для неспокійного сусіда. Саме тому королівська канцелярія надавала місту чималі преференції.

Проте місто мало складний характер взаємовідносин із запорізькою спільнотою. З одного боку, Київ, як центр воєводства, був об’єктом постійних нападів запорізького козацтва, яке таким чином демонструвало свою опозиційність до короля. Козаки мали власну правову систему. Січова рада обирала кошового отамана, осавула, суддю та писаря. Січове коло власноруч вирішувало всі питання життя Січі. Це не могло не хвилювати королівську владу, шляхту та магнатів, бо, з іншого боку, найбільша урбаністична система в зоні діяльності козаків вабила їх до себе. Вони входили до міської структури, мали у місті торгівлю, займалися ремеслами. Усе це включало неоднорідну масу козацтва до економіко-правової системи Києва.

Юридично місто мало всі передумови для жвавого розвитку. Але реальні й об’єктивні історичні обставини виявилися іншими завдяки прикордонному становищу Києва. Хоч Київ мав усі стандартні торговельні привілеї свого часу, Люблинська унія певною мірою порушила регіональний київський ринок у складі Великого Князівства Литовського. Київ тільки через своїх найвищих урядовців був включений до системи великої міжнародної торгівлі із Західною Європою.

З одного боку, це стародавнє і традиційне місто, але з іншого — місто, яке постійно росло та змінювалось. Київ займав особливу позицію серед таких потужних європейських держав, як Велике Князівство Литовське та Річ Посполита. Його політична і правова системи складалися завдяки наслідкам давньоруського законодавства, римського та німецького права тощо. Водночас, саме через унікальну власну правову систему Київ мав очевидній вплив на законотворчу діяльність сусідньої Московської держави за часів Пізнього Середньовіччя та Раннього Нового часу.