Проза життя: Правила життя Наталії Мещерякової

 

Наталія Мещерякова в Києві лише проїздом. Вона прямує з Донбасу, з місця виконання бойового завдання її 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, до Сербії — на двотижневі військові навчання, організовані Канадою та Нідерландами. До того, як стати контрактним військовим, вона працювала у спецпідрозділі ДФС у зоні АТО «Фантом». Але в юридичному світі пані Мещерякова відома як одна з провідних фахівців з інтелектуальної власності. І сьогодні Наталія Мещерякова ділиться з «УЮ» своїми правилами життя

 

Я змінила діловий костюм на військовий однострій тому, що форма під час війни практичніша. Не жартую. Я не перекваліфікувалась у кулеметники чи оператори-навідники БМП. Моя служба на 90 % за змістом пов’язана з розв’язанням критичних ситуацій, пошуком рішень, збором та аналізом інформації, вивченням та побудовою комунікацій між учасниками цивільно-військових відносин. Чи не те саме робить юрист у костюмі? А в костюмі на фронті геть не зручно, ось тому й змінила.

Коли я повернусь у юриспруденцію? Не хотіла б загадувати, бо причини повернення до цивільного життя можуть бути різними. Сплине термін мого контракту, досягну граничного віку перебування на військовій службі, про найгіршу причину звільнення не хочу навіть думати. Тоді вже й постане питання, чи повертатись в юриспруденцію.

Своїм колегам-юристам я радила б час од часу змінювати позицію. На фронті в кожного є свій спостережний пункт, вогнева позиція, смуга відповідальності. Коли довго дивишся на світ з однієї і тієї ж бійниці, перестаєш розуміти картину всієї лінії фронту. Тобі здається, що «криють» та «насипають» тільки тут. Розумієте, до чого я? Нікого не закликаю залишати професію, бізнес, кар’єру, клієнтів, родини і йти воювати. Ті, хто готовий був це зробити, пішли по мобілізації в перші роки війни. Банальну річ скажу: у нас в тилу більше ворогів та проблем, ніж ми бачимо по той бік своїх окопів. Є багато справ, які потребують вашого часу та професіоналізму. Долучіться. Мобілізуйтесь. Без очікування вигоди, не для піару.

Найбільше з «юридичного життя» мені не вистачає можливості обирати. Я обирала, з ким працювати в одній команді. Обирала клієнтів, обирала справи. Обирала час для роботи та для відпочинку. Це — справжня розкіш.

Найважче, що мені доводилося робити у війську, — це правильно реагувати на військові рішення, з якими не згодна. Я не повинна критикувати рішення командування і не можу їх не виконувати — я військова. З іншого боку, маю певний бекграунд, і він мені дозволяє оцінювати військові дії і рішення з різних точок зору, екстраполювати мій попередній життєвий та професійний досвід на цивільно-військові відносини в зоні бойових дій. Найважче — довести цю оцінку та власну позицію. В армії так не прийнято. Але не неможливо.

Жінкою в армії бути так само, як і чоловіком. Аби комфортно почуватися в будь-якій сфері, мірятись з чоловіками нічим не потрібно. Чи то в бізнесі, чи то в політиці, чи то в армії. Ти можеш претендувати на рівність, коли в тебе немає комплексу меншовартості і ти вмієш віддавати належне чужим перевагам. Це — крім такого обов’язкового елемента, як самоповага. І, звісно, за умови, що твої претензії (в гарному сенсі цього слова) підкріплені твоєю компетентністю, досвідом, особистісним розвитком та інтелектом. Усе. Тоді все по своїх місцях.

Зазвичай мій розпорядок дня складається з тих самих речей, що й у читачів: зустрічі, дзвінки, наради, робота з документами. Кава з колегами — це обов’язково. Не рахуючи, що я у військовому однострої та берцях, що наради можуть проводитись у вигляді шикування, що conf call у мене це доповідь по закритому військовому зв’язку, на зустрічі їжджу в бронежилеті та зі зброєю, керуюсь наказами та бойовими розпорядженнями, а пишу рапорти й донесення, то в цілому, за винятком певних деталей, тут також є ділове життя. І цивільні юридичні скіли — від таймінгу та нетворкінгу до кризового менеджменту — тут дуже стають у нагоді.

Якби не війна, продовжувала б подорожувати світом. Це одна з тих можливостей, якої я зараз позбавлена. Але ще встигну.

Мене дивує, коли відчуваю, що співрозмовник з колишнього, юридичного життя вважає, що я в армії за фронтовою романтикою. Колеги, я не снайпер і не розвідниця, в атаки сама не ходжу і за собою нікого не воджу (в цьому, до речі, також жодної романтики немає). У мене звичайна щоденна улюблена робота. Але з додатковими ризиками для життя та здоров’я. А мати при собі зброю — це додаткова відповідальність, а не ознака переваги сили.

Нічого не втішає краще за малювання. Але часу для цього майже немає. Тому я роблю телефоном чудернацькі фото й інколи викладаю їх в Instagram. Колись може щось із цього намалюю.

Правила створені для того, щоб їх змінювати та вдосконалювати. Армія — найбільш неповоротка, консервативна та закрита система. Але подивіться, скільки всього в ній змінилося з 2014 року? І не в останню чергу завдяки втручанню та притоку до лав війська людей з цивільним досвідом. Ну, хіба я вкладаюсь у правила — молодший лейтенант на майорській посаді? Але нам би зараз не втратити позитивних тенденцій і не відкотитись назад, до армії зразка 2012 року.

Мої батьки — сильні й мудрі. У них нас троє під присягою. Вони підтримали брата, коли він взяв повістку в 2014-му, і зараз, коли пішов в армію на контракт знову. Зрозуміли мене, коли в 2015-му я проміняла світське, столичне і цивільне життя на військове. Онуку, моєму синові, третьому, хто в родині в однострої (курсант військового інституту), завжди знаходять правильні слова.

Ніколи не думала, що стану військовою. Ніколи. Коли мені спадало на думку залишити улюблену інтелектуальну власність (бували періоди, а в кого їх не було?), уява малювала або роль власниці бару, що задумливо за стійкою протирає склянки і веде задушевні розмови з відвідувачами, або сільську ідилію з козами на зелених луках, сироварнею та органічною полуницею.

Раджу прочитати книгу британського письменника Джорджа Орвелла «Данина Каталонії». У сучасних українських реаліях це неймовірно актуальні спостереження, які письменник зробив під час служби в добровольчому батальйоні, де воював на боці анархістів проти фашистів Франко в період іспанської громадянської війни. Друг порадив.

Мій улюблений фільм — «Хороший рік» Рідлі Скота. Коли ­настрій виходить з-під контролю, дивлюся.

Моя улюблена музика: Led Zeppelin, The Who, Frank Zappa, Janis Joplin, David Bowie, Pink Floyd і ще багато інших виконавців. Зараз таких немає. А ще Христина Соловій, «Бумбокс» та Hudaki Village Band. На репіті в машині можу їх тільки й слухати.

З часом усі події, які сталися з країною, ми, звісно, переосмислюватимемо. Зробимо висновки. Але робитимемо це з позиції власної участі в них: що робили, що мали зробити, чому не зробили. Мені буде, над чим подумати.

Ніколи не писатиму книжок про війну. Якщо я раптом надумаю це зробити —  покажіть мені ось цю сторінку. Я розкажу про людей, про яких варто писати книги і знімати фільми тим, хто здатний зробити це професійно. Такі люди самі про себе не розкажуть. Тим більше, не напишуть самі про це книгу — ті, хто пройшли через пекло, про це зазвичай згадувати не хочуть.

Перше правило мого життя — за будь-яких умов та в будь-яких обставинах робити те, що приносить задоволення як процесом, так і результатом. У протилежному випадку це марнування часу. А ми не можемо знати, скільки його у нас. Друге правило — не боятися приймати рішення.