№6 Червень 2017 року → До справи

Проблема: Стягнути зі змінами

Андрій ЧЕКАЛОВ,
юрист Pavlenko Legal Group

Зміни правової позиції ВСУ щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі його права власності іпотекодержателю не усуває проблему неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права судами перших інстанцій

Ключовою складовою інституту іпотеки є теоретична дієвість механізмів задоволення вимог кредитора за рахунок предмета іпотеки. Тож не випадково, що однією з відмінностей іпотеки від інших способів забезпечення виконання зобов’язань є саме визначена законодавством можливість задоволення вимог іпотекодержателя специфічними позасудовими способами, покликаними якнайшвидше та найефективніше захистити права кредитора.

Одним із таких позасудових способів є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки на підставі угоди про забезпечення вимог кредитора або іпотечного застереження. При застосуванні такого механізму кредитор має можливість ефективно задовольнити вимоги шляхом звернення до державного реєстратора та оформлення права власності на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

 

Зміна підходу

На перший погляд, згадане вище право є простим у своїй реалізації, а інтерес кредиторів до нього — очевидним. Однак, як свідчить практика, в реаліях правового поля України за менш ніж 15 років дії Закону виникла системна проблема, що зводиться до питання щодо можливості застосування зазначеного вище способу саме в судовому порядку. Це пов’язано з тим, що на практиці наявність відповідного застереження в іпотечному договорі ще не гарантує швидкого та безболісного процесу звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, адже боржники/іпотекодавці чинять кредитору суттєвий опір: ініціюють тривалі судові процеси, домагаються накладення арешту на спірне майно та оскаржують будь-які дії ­кредитора. Усе це в сукупності призводить до відсутності в іпотекодержателя реальної можливості набути право власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку.

В описаній вище або ж подібній ситуації фактично мають місце перепони для задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора позасудовим способом. Відтак, кредитори цілком логічно намагаються захистити своє законне право шляхом визнання права власності на предмет іпотеки в судовому порядку, аргументуючи це об’єктивною неможливістю завершити процес у порядку позасудовому.

Однак у силу відсутності належної законодавчої визначеності, адекватної ступеню важливості цього питання, у кредитора після років судових процесів є всі шанси стикнутися з рішенням суду, яке міститиме висновок щодо неможливості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на спірний об’єкт. Про це, зокрема, свідчить раптова зміна концептуального підходу Верховного Суду України (ВСУ) з цього питання, яка відбулася у 2016 році та яка спричинила певний хаос у питанні єдності ­правової ­позиції. З огляду на зазначене актуальним видається аналіз еволюції позиції судів з цієї проблематики.

 

Еволюція єдності судової практики

Вивчення судової практики щодо цієї категорії спорів підштовхує до висновку про наявність системної проблеми в правозастосуванні статті 37 Закону України «Про іпотеку». Про це свідчить той факт, що концептуальний підхід вищих судових інстанцій до вирішення ключового питання щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього в судовому порядку неодноразово змінювався. При цьому варто зазначити, що сама норма не зазнавала змін, якими це могло б обґрунтовуватися.

Як свідчить аналіз рішень судів, починаючи з 2008—2010 років, у зв’язку з неоднаковим застосуванням судами статті 37 Закону України «Про іпотеку» в судовій практиці ВСУ практика розгляду спорів цієї категорії стала доволі поширеною.

Варто зазначити, що практика ВСУ в цьому питанні не відрізнялася єдністю, хоча в переважній ­більшості справ вона зводилася до того, що законом не передбачено такого способу захисту порушеного права, як визнання права власності на предмет іпотеки на підставі рішення суду. Подібна позиція відображена, зок­рема, у постанові ВСУ від 22 грудня 2009 року у справі № 3-5551к09, ухвалі ВСУ від 27 січня 2010 року у справі № 6-27450св09, постанові ВСУ від 26 травня 2010 року у справі № 6-18598в09.

Однак у цей же період мала місце й протилежна позиція ВСУ, що зводилась до можливості застосування такого способу захисту порушеного права, але за умови наявності відповідного застереження в іпотечному договорі. Для прикладу, така позиція була висловлена в ухвалі ВСУ від 27 травня 2009 року у справі № 6-8565св09.

При цьому треба віддати належне: у 2010 році ВСУ як орган, покликаний забезпечувати єдність судової практики, досяг значних успіхів в усуненні неоднакового застосування одних і тих самих норм права. Результатом стало «Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин», викладене в листі ВСУ від 7 жовтня 2010 року. У контексті аналізованого питання в узагальненнях ВСУ робить висновок про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки в судовому порядку. При цьому в узагальненні зазначається: «було б нелогічно, що сторони за законом можуть це питання врегулювати в позасудовому порядку, але позбавлені цього права в судовому порядку».

З урахуванням чітко висловленої в узагальненні ВСУ позиції в подальші роки в судовій практиці відбулося налагодження єдності судової практики.

Крім того, зазначений вище підхід було закріплено вже безпосередньо у правових позиціях ВСУ, прий­нятих за результатами розгляду заяв про перегляд рішень у зв’язку з не­однаковим застосуванням норм матеріального та процесуального права, зокрема правовою позицією ВСУ, висловленою судовими палатами у цивільних та господарських справах, при розгляді справи № 6-124цс13 від 11 грудня 2013 року: «Виходячи з положень частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України, статей 33, 36, частини 1 статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором».

Аналогічний висновок ВСУ робить у постанові у справі № 3-43гс14 від 19 серпня 2014 року, у зв’язку з чим залишає без змін рішення трьох інстанцій про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі його у власність іпотекодержателя.

Таким чином, у практиці правозастосування набула поширення позиція про те, що у випадку невиконання боржником зобов’язань та за умови наявності відповідного застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки не виключається застосування судом такого способу звернення стягнення, як набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки на підставі рішення суду. При цьому резолютивна частина судового рішення повинна містити формулювання саме про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнан­ня права власності за іпотекодержателем.

Цей концептуальний підхід набув єдиного, усталеного та підтримуваного судами різних юрисдикцій характеру. Про це, зокрема, свідчить і його закріплення в постановах пленумів вищих спеціалізованих судів та судової практики ВСУ в 2015 році, а саме:

— постанові пленуму Вищого господарського суду України від 24 листопада 2014 року № 1 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з кредитних договорів» (пункт 4.4.2);

— постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» (пункт 39);

— листі ВСУ від 1 лютого 2015 року «Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна».

Таким чином, за рахунок закріп­лення на рівні правових позицій ВСУ, про які зазначалось вище, та з урахуванням обов’язковості їх застосування, а також постанов пленумів, практика вирішення спорів у судах усіх інстанцій справді набула єдності.

 

Переворот у правозастосуванні

Однак у березні 2016 року знач­ною мірою всупереч усталеній судовій практиці, виробленій та узагальненій самим судом, було прийнято постанову ВСУ у справі № 6-1851цс15 від 30 березня 2016 року, якою було скасовано рішення судів попередніх інстанцій, що передбачали звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності іпотекодержателем.

Враховуючи обов’язковість вис­новків ВСУ щодо застосування норм права, вплив цієї правової позиції ВСУ на судову практику важко переоцінити. У контексті аналізованої теми правова позиція ВСУ у справі № 6-1851цс15 від 30 березня 2016 року призводить до масового оскарження, в тому числі і несумлінними боржниками, рішень судів щодо задоволення вимог іпотекодержателів шляхом набуття ними права власності на предмет іпотеки.

У зазначеній вище постанові ВСУ, на відміну від правових позицій у 2011—2014 роках, робить висновок про неправильне застосування судами норм законодавства, що регулюють питання неможливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності в судовому порядку. Однак при цьому ВСУ не надає вичерпної відповіді на питання, яким же чином мають бути застосовані ці норми права. Варто зазначити, що це певною мірою суперечить вимогам процесуальних кодексів до постанов про задоволення заяви про перегляд ВСУ справ у зв’язку із неоднаковим застосуванням законодавства (стаття 11125 Господарського процесуального кодексу України, частина 5, статті 3604 Цивільного процесуального кодексу України). Зокрема, у постанові ВСУ від 30 березня 2016 року немає чіткого висновку, яким же чином мають бути застосовані відповідні норми права, що спричинило їх різне застосування судами.

Крім того, важливим моментом у постанові ВСУ від 30 березня 2016 року є те, що у справі мали місце специфічні обставини (а саме: іпотечним договором передбачалась обов’язкова згода іпотекодавця на задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності, яка не була надана), і саме ці обставини послужили підставою скасування рішень судів. Однак, на жаль, суди, приймаючи рішення у подіб­них справах про відмову в позові та беручи за основу правову позицію ВСУ від 30 березня 2016 року, далеко не завжди враховують цю обставину, що робить більшість справ у зв’язку з цим не подібними, а отже такими, до яких не може застосовуватися відповідна правова позиція.

Як результат, суди почали приводити свою практику у відповідність до правової позиції ВСУ та доволі часто відмовляти у задоволенні позовів.

Важливо зазначити, що частково ситуацію було виправлено у вересні-жовтні 2016 року. Зокрема, ВСУ було прийнято ряд правових позицій, що стосуються аналізованого питання (постанова ВСУ від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1219цс16; пос­танова ВСУ від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1685цс16; пос­танова ВСУ від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1243цс16; постанова ВСУ від 12 жовтеня 2016 року у справі № 6-504цс16; постанова ВСУ від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1625цс16). Зазначені правові позиції зводяться до того, що суди попередніх інстанцій хоч і не правильно застосували норми законодавства, однак правильно вирішили спір по суті, захистивши інте­реси кредитора, звернувши стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього іпотекодержателем та визнавши за ним право власності.

Доцільно окремо виділити логічність позиції, вираженої в постанові ВСУ від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1685цс16. Зокрема, судом звертається увага, що при вирішенні питання щодо застосування судом позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя суду необхідно з’ясувати: чи звертався іпотекодержатель до державного реєстратора для реєстрації права власності на іпотечне майно, чи були наявні у державного реєстратора підстави для відмови в державній реєстрації права власності. Тобто фактично при вирішенні аналізованої категорії спорів необхідно встановити, чи мали місце перепони в реалізації права в позасудовому порядку, і залежно від відповіді вирішити питання про захист прав іпотекодержателя.

При цьому варто підкреслити, що в зазначених правових позиціях ВСУ знову не надається вичерпного висновку в питанні, як саме мають бути застосовані норми, а лише зазначається, що суди хоч і не правильно застосували норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», але правильно вирішили спір по суті, захистили інтереси кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою. Крім того, в постанові ВСУ від 2 листопада 2016 року у справі № 6-2457цс16, якою справу було направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, повторно робиться висновок про те, що суди неправильно застосували законодавство, однак не зазначається, як саме воно мало бути застосоване.

Про масовий та системний характер неоднакового застосування законодавства в цьому питанні свідчить сам факт перегляду ВСУ аж семи справ з фактично ­аналогічного питання впродовж короткого періоду — менш ніж два місяці. Адже сам по собі процесуальний інститут перегляду ВСУ справ у зв’язку із не­однаковим застосуванням одних і тих самих норм права розрахований на усунення окремих помилок у правозастосуванні, а не перегляд цілої категорії справ з одного і того самого питання.

З кінця 2016 року спостерігається тенденція про відмову допуску справ до перегляду ВСУ. Так, при зверненні із заявою про перегляд справ при неоднаковому застосуванні законодавства ВСУ часто відмовляє в допуску (наприклад, ухвала ВСУ від 12 грудня 2016 року у справі № 215/4961/15-ц). Мотивується це тим, що зазначене питання про усунення розбіжностей уже розглядалося ВСУ в постанові № 6-1851цс15 від 30 березня 2016 року (при повному ігноруванні протилежних висновків, зроблених ВСУ пізніше), де зроблено висновок щодо відсутності в суду повноважень вирішувати питання про застосування позасудового способу звернення стягнення.

Неможливо оминути увагою і те, що 22 березня 2017 року було опуб­ліковано постанову ВСУ у справі № 9-2967цс16, яка містить висновок щодо аналізованої у статті проблематики. У цій справі ВСУ скасував рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно, мотивуючи це неправильним застосуванням статей 37—39 Закону України «Про іпотеку». При цьому ВСУ фактично зроблено висновок про неможливість застосування судом позасудового способу звернення шляхом визнання права власності. Це свідчить вже про третю зміну концептуального підходу ВСУ до аналізованого питання.

За таких обставин на цей момент в юридичній громаді панує сумнів щодо можливості успішного розв’язання проблеми через інститут перегляду справ Верховним Судом України. На це, зокрема, свідчить існування суперечності між правовими позиціями ВСУ з одного і того ж питання. При цьому є підстави стверджувати, що іноді в практиці містяться діаметрально протилежні висновки з одних і тих самих питань.

 

Висновок

Як наглядно демонструє судова практика ВСУ за 2016—2017 роки, у вирішенні цієї проблематики пов­ністю вичерпані можливості усунення неоднакового застосування законодавства іншими засобами, ніж безпосереднє удосконалення спеціального законодавства. За наявних обставин найефективнішим способом розв’язання проблемної ситуації із застосуванням законодавства про іпотеку є прийняття відповідних змін до Закону України «Про іпотеку», що внесуть правову визначеність у питання можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в судовому порядку.